WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Ідея української держави на зламі ХІХ-ХХ ст. - Реферат

Ідея української держави на зламі ХІХ-ХХ ст. - Реферат

патріотом, захисником інтересів саме її, а не якоїсь сусідньої держави.
Звернімо увагу на те, з якою пристрасністю М.Грушевський, доводячи необхідність утворення української національно-територіальної автономії у складіфедералізованої Росії, запевняв, що українці не уподібняться "уграм", які, здобувши собі "державне право", "зав'язали в невключиму неволю всі інші народності", не підуть і шляхом поляків, які поневолюють "слабіших". "Ми не будемо лицемірно називати своїми духовними вождями великих одшедших борців за національну рівноправність і свободу і заразом - обмежувати сю рівноправність і свободу нашим неукраїнським співгорожанам в хибно зрозумілих інтересах українства. Сього не буде!.." - писав вчений.
Суголосні соціалісту-Грушевському думки виголошували і ті лідери українства, які стояли на виразно націоналістичних позиціях. Так, і в конституційному проекті ("Основному Законі Самостійної Спілки народу українського"), що був плодом політичного думання, заснованого на націоналістичних засадах, і в програмі Української народної партії (УНП) - партії націоналістичного спрямування - поряд з послідовним проведенням ідеї необхідності забезпечення інтересів і прав насамперед українського народу на "своїй землі" обстоювалась думка про таке ж забезпечення інтересів і прав національних меншин, "чужинців". Представники нацменшин могли б мати свої "цілком незалежні школи і просвітні інституції", користуватися рідною мовою (наприклад, у суді), влаштовувати релігійне життя у відповідності до своїх традицій, мати представників у виборних органах республіки.
Фокусуючи увагу на питанні організації життя нацменшин в майбутній державі українців, носії української державності намагались окрім добре відомих екстериторіальної та територіальної чи національно-територіальної автономії витворити й інші її види. Так, Михайло Грушевський, а слідом за ним й інші політичні діячі, ще в 1917 р. працював над питанням запровадження на території Української держави національно-персональної автономії (найперше - для поляків, росіян та євреїв).
Представники нацменшин разом з українцями мали творити "український народ". Саме так - "український народ", а не народ України. Такий підхід, таке бачення сутності українського народу закріплювалось у програмі УНП, згадуваної нами, а пізніше у програмі Української партії самостійників-соціалістів.
Безперечною заслугою представників тодішньої української інтелектуальної еліти була діяльність, спрямована на розробку принципів консолідації всієї української спільноти. Тут відзначимо три моменти. Перший. Більшість політичних лідерів вказувала на необхідність випродукування об'єднуючої (національної) ідеї, чогось такого, що, як сподівався Степан Смаль-Стоцький, додавало б "охоти й сили" до праці, "будило надію" на краще життя. Другий. Необхідно було "найшвидше встановити соціальний мир, цебто привести людей різних достатків до взаємного порозуміння і співробітництва". Окрім соціального миру - і це буде третій момент, який вважаємо за потрібне виділити, - наголошувалося на потребі досягнення і громадянського миру.
Щоб адекватно зрозуміти потребу встановлення громадянського миру, завважимо, що проблема - болюча українська проблема! - розінтегрованості спільноти, роз'єднаності і протистояння різних політичних сил на початку XX ст. і особливо напередодні та під час національно-визвольних змагань дедалі більше виявляла свою деструктивність. На цьому факті закцентуєм увагу окремо, адже актуальною дана проблема для українців є і сьогодні. І хоча до характеристики стосунків між партіями та їхніми лідерами сучасної України не можна повністю адресувати твердження, що існує "глупе засліплення партійне", однак цілком годиться вислів, що "всі українські партії і псевдопартії атакують одні других з безмежною ненавистю: хлібороби-державники, хлібороби-демократи, народна партія, народні республіканці, християнські суспільники, трудовики, радикали, соціялісти-самостійники, соціальні демократи різних мастей, ще більше різнорідні соціяльні революціонери, комуністи, анархісти і т.ін., їм же ім'я єсть легіон! Все б це їло одно другого!"
Злагоді в спільноті, яка самоорганізувалась як державний організм, мала б сприяти відповідним чином влаштована влада. Яким характеристикам вона повинна була відповідати? Виділимо лише базові. Джерелом влади мав бути народ. Дане положення закріплювали програми партій соціалістів-революціонерів, самостійників-соціалістів, демократично-хліборобської. На ідеї "народ - джерело влади" в арсеналі тогочасної української політичної думки (як і ідеї громадянського миру) наголосимо окремо, адже на тлі традиційного російського політичного мислення, у руслі монархічних чи теократичних ідей, які, зрештою, й привели до виходу суспільства на ідею диктатури пролетаріату, дана ідея була принципово іншою. Вона була заснована на відданості українців своїм власним демократичним архетипам устрою життя.
Українці-інтелектуали виступали прибічниками і принципу розподілу влади, зосереджували свої рефлексії на проблемі відповідальності влади перед народом. Влада, розбудована на найширших демократичних засадах, повинна була слугувати чинником, який забезпечив би появу "Великої України", великої не територією чи "пануванням над іншими народами", як зазначав М.Грушевський, а своїми "соціально-моральними вартостями".
Держава повинна була створити умови для того, щоб люди змогли "набрати охоту жити по-людськи", мали б для того все необхідне і не тільки в царині духу, але й у царині "життя звичайного, буденного - певні вимоги комфорту, порядку, достатності, обезпеченності свого життя".
І ось тут знову спробуємо провести паралель. Над проблемою "Великої" держави, але вже російської, замислювались і представники імперської політичної думки. Теоретичні наробки з цієї проблеми російських лібералів (наприклад, П.Струве), а далі і більшовиків (як і їхня політична практика), представників інших політичних сил свідчать, що "Велика Росія" уявлялась, найперше, тією силою, якій "принадлежит не только великое будущее, но и решающее слово в судьбах мира". Тож незалежно від сповідуваних ідеологічних принципів, росіяни в своїй масі вірили, що "вся русская история говорит нам, что "Костантинополь должен быть наш". А история не в белых перчатках делается, и не школьный учитель её герой".
Викладені вище міркування дозволять зробити висновок, що українська політична думка початку століття розвивалась на принципово інших засадах, ніж російська. Ідеалом держави для інтелектуально-політичної еліти нації була демократична держава, держава злагоди і добробуту. Утвердження цього ідеалу, як провідного, є, як здається, і сьогодні логічним і абсолютно прийнятним для молодої Української держави.
Loading...

 
 

Цікаве