WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка - Дипломна робота

Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка - Дипломна робота

стосувалося України, зазнавало жорстоких переслідувань з боку царизму. Найважливішими чинниками, що формували його погляди, - це були побожне ставлення до праці, науки і церкви. Під їх впливом у молодого Огієнка формувалися переконання, світогляд і громадянська позиція, його своєрідний і духовний світ. Сувора проза життя доповнювалася ще й тим, що він зростав у багатодітній сім'ї, яка рано залишилася без годувальника. Але його надзвичайна працьовитість, любов до знань, висока духовність сприяли подоланню всіх життєвих труднощів і перешкод.
Важливим етапом у формуванні його світогляду і пробудженні почуттів українського патріота відіграли роки навчання в Київському університеті Св.Володимира, які припали на часи передодня та ходу російської революції і наступу реакції.
Наслідки його студентського навчання та громадської діяльності, перебування в аспірантурі як професорського стипендіата та перші кроки викладацької роботи в Київському університеті Св.Володимира, що відбувалося в умовах Першої світової війни, засвідчували, що уже напередодні української національної революції (1917-1920) І.Огієнко практично сформувався як український патріот-державник, як учений і громадський діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійної соборної держави.
Розділ 2. Іван Огієнко і боротьба за відродження
Української автокефальної православної церкви
в умовах національно-визвольної революції (1917-1920)
Українська державність, яка народжувалася в період національно-демократичної революції 1917-1920 рр., мала дати чітку відповідь на нагальні питання, політичного, соціально-економічного життя республіки, серед них - визначення статусу православної церкви та її участі в їх розв'язанні. Ця відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як виразницю інтересів більшості українського населення, що проживало на теренах нашої держави.
На той час православна церква в Україні виявилася в надзвичайно складному становищі. Окрім того, що церква як суспільно-організаційна структура була в стані глибокої кризи, ситуацію в Україні істотно ускладнювало національне питання. На початку 1917 р. епіскопат Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні складався з 27 осіб, а двадцять восьма (миргородська) кафедра (вікаріат Херсонської єпархії) лишалася вакантною. Із загального числа єпископів українців за походженням було лише троє: єпископ Канівський Василій (Дмитро Богдашевський), єпископ Уманський Димитрій (Максим Вербицький) та єпископ Катеринославський Агапіт (Антоній Вишневський). Останньому за влаштування урочистої зустрічі С.Петлюрі в Києві заборонили служити, а митрополит Мануїл (Лемешевський) назвав його "фанатиком-українцем". Ці три єпископи-українці становили лише 11 відсотків від їхньої загальної кількості, великороси - 78 відсотків.
В релігійних навчальних закладах, що діяли в Україні, професорсько-викладацький склад та співробітники були переважно росіянами. За умов самодержавства церква перетворилася в одне із знарядь обрусительської політики в Україні, що легко простежується на всіх сторонах церковного життя.
На єпархіальних з'їздах, що проходили у квітні-травні 1917 р., зародилася думка про необхідність Всеукраїнського Собору. Це було характерно для частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею українізації школи, відродження національних звичаїв, вживання рідної мови в державних установах тощо. При цьому йому доводилося долати жорстокий опір церковних служителів, загал яких становили "московські шовіністи", контрі не бажали ніяких змін у своєму житті.
Проте Центральна Рада не змогла позитивно оцінити такої патріотичної активності православних священиків. Вона схвалила націоналізацію церковного і монастирського майна без винагороди і викупу, а відсутність у їх складі "консервативного елементу" "позбавило рідну державу щирої підтримки з боку патріотичного духовенства, що найкраще знало душу народу..."
Українізацію української церкви вважала Українська Національна Рада, що виникла в Петрограді на початку квітня 1917 р. (голова о.П.Лотоцький), справою "надзвичайної ваги". "Адже рідна Церква, душа українського народу, що завжди була його найсильнішою стороною в часи всенародного лихоліття, під важким чоботом московських царів, зовсім втратила свою духовну силу"3.
На єпархіальних з'їздах, на зібраннях церковних громад висувалися пропозиції розірвати зі зверхністю Москви, утворити в Україні автокефальну церкву.
Проте Центральна Рада, її верховне керівництво, як відомо, мали власну точку зору на місце православної церкви в українському суспільстві і не збиралися від неї відмовлятися. Перший український уряд на чолі з його головою В.Винниченком дотримувався "системи невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників" .
За часів Центральної Ради урядовий кабінет не мав навіть Міністерства віросповідань, а справи Церкви належали до одного відділу при Міністерстві внутрішніх справ, керівником якого був Никон Беносов, що зрікся свого духовного сану під впливом революційних стихій.
Однак і в цих складних умовах послідовні борці за відродження української автокефальної православної церкви не складали зброї. Після гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради були зроблені перші кроки в цьому напрямі. 1 листопада 1917 р. на засіданні Генерального Секретаріату було доручено Генеральному писарю О.Г.Лотоцькому "скласти проект установи при Генеральному секретаріатові особливого управління у справах віри.
29 листопада 1917 р. від імені уряду на засіданні Малої Ради він доповів про це і виклав свої міркування про доцільність окремого державного органу, який би координував взаємовідносини між церквою і державою. Але Мала Рада відхилила такі пропозиції та повернула уряду справу для нового опрацювання й вписання доповнень у вигляді "певного законопроекту в релігійній справі" . І цього року справа не знайшла розв'язку - в кінці листопада О.Г.Лотоцького звільнили з посади Генерального як такого, що, мовляв, не виконав доручення про створення особливого управління у справах віри.
Після лютого1917 р. православному духовенству в Україні певний час не вдавалося утворити власний керівний орган, який би займався справою вироблення статусу церкви в республіці, поскільки, на думку Д.Дорошенка, "молода українська державність... недооцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної піддержки".
Лише на початку грудня 1917 р. Організаційний Комітет по скликанню Всеросійського Церковного Собору перейменував себе на Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка стала своєрідним "тимчасовим урядом української православної церкви". Вона мала у своєму складі представників низового духовенства і мирян та "ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій на відповідно новим, сучасним вимогам життя".
Але офіційного статусу Церковній Раді Генеральний
Loading...

 
 

Цікаве