WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Етнографія слов'яно-української стародавності (пошукова робота) - Реферат

Етнографія слов'яно-української стародавності (пошукова робота) - Реферат

процесе в первобытности. Свердловск, 1970;
" Мерперт Н. Я. Древнейшая история населения степной полосы Восточной Европы. М., 1974;
" Телегин Д. Я. Среднестоговская культура эпохи меди. Киев, 1973;
" Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси, 1984;
" Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. Горький, 1989;
" Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков I. Т. Археологія та стародавня історія України. К., 1992;
" Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994.
Слов'яно-українська етнічність археологічних культур
На початку нашої ери із спільної для багатьох етнічних утворень індоєвропейської етномовної сім'ї виокремилася слов'янська гілка. Вона також була барвистою з етнокультурного погляду, про що свідчить передусім розмаїття археологічних культур, їх можна нарахувати принаймні десять: тшинецька, зарубинецька, пізньозарубинецька, зубрицька, черняхівська, київська, празька, пеньківська, Луки-Райківецької, волинцівська. Всі вони мають етнічну специфіку, зокрема слов'яно-українську.
Перш ніж окреслити етнічність кожної з них, як і систему формування етнічної праоснови українців, визначимо методологічну підставу взаємозв'язку між археологічною культурою та етносом. Це особливо нагальне з огляду на те, що деякі дослідники не вбачають етнічності в археологічних культурах, принаймні тих, котрі існували за дуже віддалених часів. Мабуть, рацію мають ті з науковців, хто пов'язує етнічність з "ядром" культури, а не з археологічною культурою взагалі. За ядро археологічної культури визнається усталена система незмінних від початку і до кінця існування культури прикмет, що становлять її стрижень.
Загалом археологічна культура - це група пам'яток, виявлених на суцільній території (хай навіть і з мінливими кордонами) та наділених об'єктивною схожістю матеріальних і нематеріальних ознак. Вона є складною внутрішньозв'язаною системою, що одноманітно змінюється в часі та просторі й істотно відрізняється від таких самих систем в інших культурах.
Будь-яка археологічна культура має дві групи рис: універсальні, притаманні всьому людству або певному господарсько-культурному типу, навіть історично-культурній області, і специфічні, властиві ядру культури. Власне, ядро археологічної культури і зберігає етнічні ознаки - тривкі, притаманні лише одній культурі і не схожі на всі інші.
Маючи етнічні риси, прадавні археологічні культури не дають проте підстав відносити їх до певного етносу; вони ще не досить виразні й здатні лише окреслити ядро. На власне етнічну належність вказують порівняно недавні історичні шари, на думку Бориса Рибакова, десь від XV ст. до н. е. Саме на цей період припадає перше суттєве відгалуження від індоєвропейського етнічного стовбура - виокремлення слов'ян. Воно пов'язано з двома археологічними культурами: комарівською і тшинецькою (XV-XII ст. до н. е.).
Наступні періоди чіткіше прив'язують археологічні культури до етносів, як і рельєфніше відтіняють особливості їх творення, зокрема формування культурної основи. Скажімо, слов'янський етнос формувався у кілька етапів і на кількох культурних основах. Один з них - лужицько-скіфський - охоплює чотири археологічні культури (лужицьку, чорноліську, білогрудівську та скіфську) і часовий проміжок від XI до ІІІ ст. до н. е.; другий, пов'язаний із виокремленням зі слов'янського масиву східного слов'янства, припадає на час існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е.- II ст. н. е.); третій - на період існування пшеворської та черняхівської культур (III-IV ст.); нарешті, четвертий, вузловий період творення українського етносу, охоплює кілька археологічних культур, що зароджувалися на слов'янському грунті: київську, празьку, пеньківську та колочинську. Він припадає на V-VII ст. н. е.
Такою є схематична основа етногенетичних процесів в Україні. Але щодо її етнічності, то вона набагато складніша й колоритніша, бо замішувалася не лише на розмаїтті археологічних культур слов'янської основи, а й на іншоетнічних субстратах. Аби уявити барвисту етнокультурну картину населення України кінця І тис. до н. е.- першої половини І тис. н. е., дамо докладнішу характеристику археологічних культур з огляду на їхню етнічну основу та етнографічну визначеність.
Зарубинецька культура - одна з найдавніших підоснов формування населення України, насамперед слов'янського. Вона зароджувалася на межі III-II ст. до н. е. у Повісленні, охопивши чималу частину Волині. Підгрунтям її була архаїчна підкльошева культура. Взаємодіючи з сусідніми групами населення, вбираючи деякі елементи їхньої культури, вона витворювала власний образ.
В самій своїй основі зарубинецька культура була багатоетнічною: вона поєднувала субстрати зайшлих поморсько-підкльошевих племен з компонентами місцевих етнічних угруповань: балтських, іраномовних, слов'янських. Пізніше, на початку І ст. н. е., зарубинецька культура поширюється на великій території Полісся й Середньої Наддніпрянщини, включаючи й Київщину. Тут, на південно-східних кордонах, вона наприкінці І ст. н. е. зустрілася з могутньою, військовою за характером і скотарською за суттю, сарматською культурою. Результатом зіткнення двох культур стало утворення на зарубинецькому культурному грунті двох історично-культурних областей: власне зарубинецької (її представляла та частина зарубинців, що відійшла під тиском сарматів у Верхнє Подніпров'я та Наддеснянщину, зберігши ядро зарубинецької культури) і синкретичної, замішаної на основі слов'янської, частково балтської і пшеворської культури з занесеними до неї сарматськими компонентами. Синкретична культура стала основою для формування пізньозарубинецької культурної групи. Вона охоплювала всю Середню Наддніпрянщину - ту частину української території, де пізніше формувався власне український етнос.
Щодо ядра зарубинецької культури, то воно і надалі розвивалося в симбіозі з іншими культурами. Це особливо стосується тієї частини зарубинців, що відійшла у Південне Побужжя та Наддністрянщину. Там вони змішалися з племенами зубрицької культури, ачерез дакійців і бастарнів засвоїли субстрати і римської культури.
Тобто зарубинецька культура, охоплюючи значну частину території України в ході етнокультурних процесів, мала три основні локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньодніпровський, а у пізніші часи ще й наддністрянський, їхня етнічна основа була слов'янською, але з різними домішками іншоетнічних субстратів: пізньолужицького, поморсько-кльошевого та частково милоградського - у прип'ятському варіанті; милоградського - у верхньодніпровському; пізньоскіфського - у середньодніпровському; балкано-дунайського - у бужансько-дністрянському варіанті.
Відповідно до локалізації етнічної основи зарубинецької культури локалізувалися і традиційно-побутові її сфери: побудова й інтер'єр житла, зняряддя праці, обряди та ритуали, вірування і, отже, загальний етнокультурний портрет її носіїв.
Першооснова традиційно-побутової культури формувалася на землеробських цінностях, пов'язаних із культом землі, землеробської праці та культом оселі й переважно осілого життя. Землеробство було примітивним (підсічним), так само і знаряддя
Loading...

 
 

Цікаве