WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Етнографія слов'яно-української стародавності (пошукова робота) - Реферат

Етнографія слов'яно-української стародавності (пошукова робота) - Реферат

опосередковано опиняються у причорноморських степах та на Середній Наддніпрянщині, тобто на українському етнічному грунті. Саме тут, на стикові різних, а часом і протилежних культур, відбувалися складні етнічні й етнокультурні процеси, які врешті-решт і вимісили багатошарову українську етнічність.
Вона і коло своїх джерел не була однорідною, а вбирала різноманітні культурні субстрати і навіть протилежні культурні потоки, генетично формуючи багатогранну, часом і суперечливу ментальність українства, його культуру, духовність і дух. Коріння українства як плоду тривалих етногенетичних процесів сягає найдавнішої людської протоцивілізацїі, перебуваючи в центрі її зародження. Численні археологічні пам'ятки засвідчують спадковість культури, дають змогу порівняти її сучасний стан із прадавнім.
Вони вказують, зокрема, що на українському етнічному грунті зустрілися дві могутні культури, врізноманітнені багатьма дочірніми субкультурами. Один з культурних потоків ототожнювався з культурою Вінча (від середини V до першої половини III тис. до н. е.), що поширювалася на схід з Балкан та Західної Словаччини. Одна з найдавніших цивілізацій, набагато давніша за відомі нам цивілізації Месопотамії, вона була побудована не на війнах і завоюваннях, а на господарській діяльності, торгівлі та колонізаціях, несла в собі мирні засади й миролюбні риси ментальності.
Мисливець на мамонтів
періоду палеоліту
(20-14 тис. років тому)
В основі такої культури лежала продукційна економіка, що включала землеробство, ремесла та первинне скотарство, яке пізніше виділилося в самостійну й досконалішу галузь господарства, їй відповідала миролюбна ментальність, особливо на ранньому етапі розвитку праіндоєвропейської культури, про що свідчить, зокрема, відсутність військових і навіть оборонних укріплень. Знайдені залишки укріплень призначалися лише для захисту посівів від повеней, а їхні численні надбудови свідчать, що носії цієї культури були осілим населенням, культурними землеробами й скотарями, яким плоди їхньої праці дозволяли тривалий час проживати на одному місці.
Сталість давніх поселень засвідчують також і господарські будівлі та житла людей: переважно наземні споруди і дуже рідко тимчасові землянки або напівземлянки. Житло людей давньої індоєвропейської культури мало вигляд невеликих осель із одним, двома, а пізніше зазвичай із трьома приміщеннями (камерами) площею до 30 м2, збудованих з плоту, обмазаного глиною, а пізніше глинобитні й навіть вальковані. Трикамерні житла функціонально поділялися на три частини: для господарських потреб і зберігання продуктів, для молодшої сім'ї та помешкання для шлюбної пари старшого покоління, що водночас призначалося і на відправлення культу: тут містилося вогнище, над яким часто прилаштовували букраній - священний символ.
Традиційне планування житла індоєвропейців, функціональне призначення його окремих частин надзвичайно точно повторюється в традиційному житлі українців XVIII-XIX ст., для яких також характерним було планування типу хата - сіни, хата - сіни - комора, хата - сіни - хата та виділення в ньому холодного приміщення і "чистої" хати; наявність у сінях, або середньому приміщенні, вогнища - печі, спершу без димаря ("курна хата"), а згодом з димарем. В окремих регіонах України, скажімо, на Гуцульщині та Поліссі, найпростіші, архаїчні курні та напівкурні хати не були рідкістю навіть наприкінці XIX ст. Культурно-побутові аналогії щодо цього дуже прозорі.
Індоєвропейський скотар
(V тис. до н. е.)
Пізніше видозміна народної архітектури полягала в появі великих будинків різних типів і різного призначення, зокрема ритуального, сакрального. Житло перетворилося на великі будинки від двох до п'яти кімнат, звичайно призначених для малої, або батьківської, сім'ї з 10-15 осіб. Для попередніх археологічних культур (наприклад, лінійно-стрічкової) характерними були великі помешкання для великої сім'ї (що, зокрема, засвідчує не тільки чимала кількість приміщень або розмір приміщення, а й кількість посуду).
Трансформація житла свідчить також і про розвиток сім'ї. Її образ почав складатися ще за віддалених часів і вже тоді мало чим відрізнявся від української родини XVIII-XIX ст. як типом і формою, так і величиною. А сім'я українців часів Київської Русі була майже ідентичною до родини їхніх індоєвропейських пращурів: єдине, що їх різнило,- духовні, релігійні засади, які змінилися в X-XII ст.
Сім'я раннього періоду індоєвропейської культури була язичеською. Переважали тотемістичні культи (обожнювання тотема - родоначальника, звичайно в образі якоїсь тварини). Родина була самодостатньою культовою системою, адже вона посідала всі необхідні культові складники: власне святилище-вогнище, предмети культової пластики, власний жертовник, що містився над вогнищем. Культову символіку, хліборобську ("арійську") або скотарську, тваринного культу, зумовлював вид господарської діяльності. Археологи та культурологи вважають, що від VII тис. до н. е. принаймні до середини І тис. н. е. скотарський культ переважав.
Поширення букранії й тотемізму в індоєвропейській культурі західного культурного потоку засвідчують знахідки залишків баранячих або бичачих голів, що їх розміщували над священними місцями - вогнищем та над входом у житло. Вони виконували охоронну (оберегову) функцію - захищали від злих сил природи оселю та її мешканців, а також увесь рід і худобу, що йому належала.
Либонь, з букранного культу, що розширив свої функції, пізніше поставали окремі божества, покровителі свійських тварин і тваринників. У слов'янському пантеоні це місце посідає Велес ("скотій бог") - захисник худоби та пастухів.
Проте індоєвропейці відправляли не тільки тваринні культи. Чималу роль у їхній ритуальній культурі відігравали антропоморфні (людиноподібні) божества, що вказує на розмаїття індоєвропейської культури, в тому числі на розвинену систему релігійних поглядів. Це засвідчують не тільки ідоли (фігури людей або тварин і птахів із людськими рисами), але також прикраси й посуд: він або мав людську подобу, або містив зображення людини, окремих частин її тіла (очей, волосся, вій) чи одягу.
В антропоморфній пластиці індоєвропейців досить поширеними були подвійні фігури. В них відбилася глибока народна філософія про єдність протилежностей та двоєдність світу й усього в ньому сущого, про єдність чоловічого та жіночого начал, відома багатьом народам світу, що колись були спільною індоєвропейською етномовною сім'єю. Пригадаймо хоча б першопари з "Рігведи" - Яма і Ями, першовождів Йиме з іранського епосу "Авеста", божественну пару Юпітера та Юнону з римської міфології, Зевса і Геру, Аполлона й Артемиду, Полідевка і Кастору з грецької, Лада і Ладо зі слов'яно-української. Пізніше символічна двоєдністьвдосконалилась, відтворивши й нову, складнішу релігійну систему з тріадою: триєдність першоначала, триєдність Бога, трисубстанційність душі.
"Трійнята"
Матеріалізованим символом філософії тріади є й тризуб, що нині став символом української державності. Він постав з давнішого символу - двозуба, поширеного серед ранніх східних слов'ян. Матеріалізована дво- й тріадна символіка також і в різних формах народної пластики, зокрема в
Loading...

 
 

Цікаве