WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Розгляд факторів єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - початку XX ст - Курсова робота

Розгляд факторів єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - початку XX ст - Курсова робота

Проклятий".
Отже, основними формами відтворення дійсності залишалося оповідання й повість.
1.2. Вплив документалізму, філософського та пригодницького елементу у творах 70х р. р. XIX першоїчверті XX ст.
У 70-90-х роках українська література, незважаючи на урядові репресії, зростала все помітнішою ставала її роль у житті народу. В літературу прийшло чимало творчих сил, зокрема І.Франко, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький.
Величезними були здобутки художньої прози. У 70-90-і роки були написані найвизначніші прозові твори І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, в яких порушувалися глобальні проблеми епохи, дано художнє відображення нових сфер народного життя. Письменники-реалісти того часу відгукувались на важливі проблеми сучасності, відтворювали певні сторони життя народу.
Особливістю манери письма 70-90-х років було те, що митці відходили від традиційної форми оповіді (що йшла від Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка) і широко застосовують іншу форму - об'єктивно-епічну (від імені самого автора). "Ця форма в поєднанні з широким застосуванням діалогів і внутрішніх монологів надавала письменникові більше можливостей для докладної розповіді про події для всебічної характеристики персонажів, розкриття їх переживань і опису обставин, в яких вони діють, отже, для ширшого охоплення явищ життя і глибшого проникнення в їх суть".[21; 263].
Художня проза цього століття характеризується цілим рядом ознак, серед яких провідною є пожвавлення інтересу до боротьби. Загалом, "Українська проза у 70-90-ті рр. стала справжньою трибуною громадської думки і суспільно-політичної боротьби; вона відзначалася глибокою актуальністю і політичною злободенністю, підносила ідею революційного перетворення світу. Це викликало публіцистичну наснаженість й емоційну пристрасність багатьох тогочасних художніх творів". [19; 354]
У 70-90-х роках спостерігається піднесення української прози. Слід відзначити, що в цьому процесі як історична необхідність була обумовленість його потребами зростання національної культури, так і дальшим розвитком української літератури.
Важливим кроком уперед стало створення з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові Літературного товариства імені Тараса Шевченка, через двадцять років реорганізоване в Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Діяльність Товариства була дуже активною і багатогранною, зокрема, воно видало десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях "Пам'ятки української мови та літератури", "Матеріали до української бібліографії", "Матеріали до української етнології та антропології". Цей величезний народознавчий матеріал супроводжується науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники.
З 1893 року при Товаристві стали діяти три секції - філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. В них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство нічим не поступалося академіям наук інших європейських країн.
На західноукраїнських землях у 70-80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців, у яких були принципово різні погляди на право українського народу на самостійне національно-політичне життя. Народовці головну увагу звертали на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали "Правда" (1867-1898), "Зоря" (1880-1897) та газета "Діло" (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики.
У Східній Україні час від часу з'являлись альманахи "Луна" (1881), "Рада" (1882-1884), "Нива" (1885), "Степ" (1886) тощо.
Петро Хропко зауважує: "Загалом українська література цього часу розвивається під шевченківським прапором реалізму, народності й національної самобутності. Подвижницька громадська діяльність геніального поета, його полум'яна муза була орієнтиром для нового покоління українських письменників". [55; 30]
Передова тогочасна критика скеровує українське письменство на глибше художнє дослідження життя. Драгоманов вважає, що українські письменники повинні вивчати досвід європейських літератур, підніматися своєю творчістю до їхнього рівня. Білик заохочував митців цікавитися життям народу в усіх його соціально-психологічних виявах. Іван Франко акцентував на правдивості зображення дійсності. Барвінський надає великого значення вихованню народу на творах Шевченка про героїчну боротьбу українського козацтва. Павло Грабовський наголошує на тому, що література покликана служити народові в його визвольних змаганнях і стати "одним з чинників поступу загальнолюдського".
Піднесенню українського художнього слова сприяють дослідження українських учених у царині філології (О. Потебні, П. Житецького, М. Петрова, М. Шашкевича, Ом. Огоновського).
Значних успіхів було досягнуто на теренах фольклористики. Виходять збірки І. Рудченка "Народні південноруські казки" і "Чумацькі народні пісні", "Збірник українських пісень" (три випуски з нотами) Лисенка, "Історичні пісні малоруського народу" Драгоманова і Антоновича, "Народні пісні Галицької та Угорської Русі" Головацького, з'являються фольклористичні дослідження Франка, Драгоманова.
"У ці десятиріччя значних здобутків досягла проза. Продовжуючи традиції епічної творчості Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Стороженка, Федьковича, українські прозаїки збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому планах" [55; 30], - писав П. Хропко.
У творах 70-х років ХІХ - першої чверті ХХ століть відчувається вплив документалізму, філософського та пригодницького елементу.
Свого часу Іван Дзюба у статті "Неісходимі стежки минувшини (Пригодницькі мотиви в історичній прозі)" накреслив своєрідну схему розвитку історико-пригодницького жанру у світовій літературі. Літературознавець зауважує: "Пригодницьку гілку історичної белетристики (чи, навпаки, історичну гілку пригодницької белетристики) нерідко вважають таким собі неокресленим і хистким гібридом або жанром другорядним, розважального або утилітарно-педагогічного задля дітей та юнацтва призначення. Проте це далеко не так. Хоч межі та характер жанру і справді залишаються не визначеними чітко, одначе ж те, що звемо історико-пригодницькою літературою, має давній родовід та надовго розрахований генетичний ход. Адже історія і пригода справіку невіддільні одна від одної". [10; 86-87]
Історико-пригодницькі елементи наявні у творчості багатьох митців цього періоду, а саме в Михайла Старицького, Куліша, І. Нечуя-Левицького. Євген Баран з цього приводу висловлює таку думку: "Серед письменників, чиї твори ми називали в одному ряді з "Чорною радою" П. Куліша, виділяються М. Старицький, І. Нечуй-Левицький та О. Маковей. Продовжуючи традиції Куліша, вони у своїх історичних творах розвивали
Loading...

 
 

Цікаве