WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Гротеск, як основний художній засіб у романі В.Гюго „Собор Паризької Богоматері” - Курсова робота

Гротеск, як основний художній засіб у романі В.Гюго „Собор Паризької Богоматері” - Курсова робота

мужності, сміливості, рішучості. Проте у свідомості своїй багато із них ще перебуває в стані духовного отроцтва, що найяскравіше виявилося в образі Жеана та в його улюбленій пісенці:
" - Немаю я нічого,
Клянуся Богом я!
Ні віри, ні святого,
Ні хати, ні кілля.
Ні Бога, ані короля"
На контрасті побудовані й описи вражень, які справляє на людей Собор. Фасад храму, "за словами його літописців, нагонить жах"; "храм набирав химерного, надприродного, жахливого вигляду. Тут і там роззявлялися пащеки, спалахували очі, чути було гавкіт, сичання і виття кам'яних псів, зміїв і драконів, які, витягнувши шиї і широко відкривши пащі, день і ніч стережуть суворий Собор"; "йому здалося, що церква теж захиталася, заворушилася, зарухалась, ожила, що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка тупала по підлозі своєю широкою кам'яною стопою, і що весь гігантський Собор перетворився на казкового слона, який пихтів і ступав своїми колонами-ногами, з двома хоботами-баштами й величезним драпуванням замість попони".
А ось описи протилежного характеру: "сама церква, цей величезний Собор, що з усіх боків їх обнімав, охороняв і зберігав, діяв цілюще. Величні лінії його архітектури, релігійний характер усіх предметів, що оточували молоду дівчину, благочестиві й світлі думки, які ніби видихало це каміння з усіх пор, благотворно впливали на неї всупереч її волі. Звуки, що долинали з храму, мали в собі стільки благодаті, були такими урочистими, що заколисували її хвору душу"; "Старовинний храм, увесь тріпотливий і дзвінкий, був сповнений нестихаючою веселістю дзвонів. У ньому постійно відчувалася присутність якогось гомінкого і свавільного духу, що виспівував усіма цими мідними вустами"; "Сидячи навпочіпки перед якоюсь із цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив, він утікав, немов коханець, зненацька захоплений під час серенади. Собор заміняв йому не тільки людей, але й увесь світ, усе, що існує".
Вулична танцюристка циганка Есмеральда, дитя паризького "дна" - "Двору чудес", зачаровує городян граціозністю і витонченістю свого танцю, дивує їх показом "фокусів" кізочки-розумниці Джалі. Красуня Есмеральда стає об'єктом кохання двох чоловіків-антиподів: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря Квазімодо. Проте Есмеральда закохана в ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Ревнуючи циганку до Феба, архідиякон замислив згубити дівчину: він звинувачує її у чаклунстві, а "блюстителі правосуддя" засуджують Есмеральду на смерть. Квазімодо рятує Есмеральду від шибенеці й ховає в Соборі Паризької богоматері. Клод Фролло продовжує переслідувати дівчину, і вона гине через нього, лишаючи розбитим серце Квазімодо. Дзвонар помстився Клодові за смерть Есмеральди, але й сам умирає з туги й безвиході.
Розділ ІІІ. Ставлення героїв роману до Собору Паризької Богоматері
Без собору неможливо уявити Квазімодо - "душу собору", одну з його химер, яка ожила. Ця дивна істота, "божество храму", "людина-дзвін" також є невід'ємною від собору, як і черепаха від свого панцера, "він бачить собор" то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то всесвітом. Цей немічний глухий дух знаходить у соборі повноту сприйняття світу. Гюго порівнює його з невідомим кентавром: напівлюдина, напівдзвін.
Пов'язаний із собором і Клод Фролло: "Дивна доля була у Собору Богоматері - доля бути улюбленим зовсім по-різному двома такими несхожими істотами, як Клод і Квазімодо". "Один з них - напівлюдина, дикий, покірний лише інстинкту, любив собор за його красу і гармонію... Інший, збагачений знаннями, любив в соборі його внутрішнє значення, схований в ньому смисл, любив пов'язану із собором легенду, його символіку, що сховалась за скульптурними прикрасами фасаду, - любив ту загадку, якою і досі для людського розуму залишається Собор Паризької Богоматері".
Собор живе своїм таємничим життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю, красою, беззахисних - останньою надією врятуватись... Для Есмеральди та її матері собор "злий", для Гренгуара, який двічі позбувся смерті, - "щасливий", для Клода Фролло - Немезідою - неминучою помстою за жорстокість, за зло. Для Квазімодо - долею, яка дає бій всім заборонам: не люби краси, бо ти потвора; відступись, бо що може один проти 6 тисяч; поступись коханням смерті, бо вона смерть, а ти лише людина!
Усе бачив собор: народні бунти, королівсьі примхи, усе відбилось на його багатостраждальному обличчі. Собор - жива істота в романі, чи не один з найголовніших героїв людської трагедії. Але він ще і книга, книга зодчества, дверей до світової культури.
3.1. Есмеральда. Трагічна доля дівчини в романі В.Гюго
Есмеральда - головна героїня роману "Собор Паризької Богоматері", долю якої письменник-романтик зображує піднесено і схвильвано. Дівчина в романі є символом краси, уособлює в собі стихійну радість і красу життя,гармонію прекрасного тіла і душі. Юна вулична танцюристка з'являється із гущени народного натовпу під час свята на площі перед Собором. Вона танцює і показує фокуси. Ніби дивовижна перлина, з'являється вона серед бруду і потворності Двору Чудес.
Есмеральда - молода смуглява циганка, бідна на гроші, але багата на природну і душевну красу. Це втілення краси і молодості, душевної краси і доброти. І справді, краса дівчини надзвичайна: невисокого зросту, тонкий гнучкий стан, ніжне смугляве обличчя... І чарівні очі чорні, мов вуголь, блискучі, які разили відразу, як блискавка. Одягалась Есмеральда дуже скромно, та і в бідному одязі вона виглядала чудово: "Тоненька, тендітна, з оголеними плечима, маленькі стрункі ніжки, в яскравій сукні вона здавалась неземною істотою". "Дівчина танцювала, літала, кружляла... Чи була ця юна дівчина людською істотою? Чи була вона феєю або ангелом..."
Есмеральда - справжнє дитя народу. Жорстоким злидарям Двору Чудес вона уявлялась сонячним променем. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла. Вони про неї піклуються, ставляться до неї з глибокою шанобливісю. Своїми танцями вона приносить радість простим людям. І коли Есмеральді загрожує небезпека всі вони повстали і пішли на штурм неприступного Собору, аби її врятувати.
Важко жилося в світі Есмеральді, вона не мала щасливого дитинства. Ще маленькою її викрали цигани у матері, про яку вона нічого не знає. Але серце дівчини залишилось добрим і чуйним. Лише перед смертю судилось Есмеральді зустрітись з матір'ю.
Смерть Есмеральди в романі розкриває філософську думку автора: світ існує для радості, щастя, добра,сонця.
3.2. Квазімодо. Тяжка доля народного героя в романі
Квазімодо - вигаданий романтичний герой з народу, потворна, жахлива зовні людина, горбань, дзвонар Собору. Уперше ми зустрічаємось із ним під час народного свята на площі перед Собором. Він король блазнів, король потвор. Скільки ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим, кульгавим. "Він весь являв собою гримасу", - пише В.Гюго. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула Квазімодо від людей, серед яких він відчуває себе затаврованим.
Підібрав і виховав потворного підкинутого сироту архідиякон Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібен слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно. Так Квазімодо, скалічений та спотворений долею став дзвонарем Собору, його живою душею. Він живе самотньо під дахом споруди і нагадує мармурових химер, що прикрашають собор. Квазімодо краще за всіх розуміє музику
Loading...

 
 

Цікаве