WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Модернізм і постмодернізм: спадкоємність і протистояння - Дипломна робота

Модернізм і постмодернізм: спадкоємність і протистояння - Дипломна робота

втрачає своє привілейоване становище. Зрештою, політичним фундаментом постмодернізму було й залишається панліберальне мислення, яке уникає всього, що може мати стосунок до репресій, домінування, насильства, догми тощо.
У постмодерністській поетиці взаємини між текстом, читачем та автором здаються довільними: постмодерністські тексти можуть починатися й закінчуватися будь-якої миті, без жодної мотивації чи висновків. Річ не в багатозначності чи, наприклад, незакінченості або подвійності сенсів розказуваних історій, а в їх довільності й недоокресленості. Поетика постмодернізму не зобов'язує до композиційної послідовності синтаксичних елементів (композиції й фабули), навіть на рівні речення. Естетичною метою видається руйнування модерністської логіки, опертої на лінійність, послідовність чи конструктивну функціональність. Постмодерністські автори вподобали собі, з одного боку, незавершеність, а з іншого - мотив лабіринту. Можна сказати, що сюжет-лабіринт є основним елементом постмодерністської літератури і, певно, найповніше виражає знищення спільного для читача й автора досвіду щодо сенсу, часу та місця в літературі. Різновид лабіринту - це мотив подорожі, не обмеженої в часі чи просторі. Якщо модерністи заперечили суспільний контекст як ключ до інтерпретації фікції в художньому творі, то постмодерністи, здається, взагалі відкидають можливість інтерпретації. Постмодерністська фікція стає відтак програмною конструкцією, позбавленою денотації, це словесна забава, суть котрої у творенні світу зі слів, мета якого - засвідчити безсенсовність і слів, і світу. Оскільки всесвітом постмодерністської літератури мало би бути винятково слово (себто десигнатом, означуваним слова є слово), постмодерністи стверджують, що творчість (тут: літературна) може (мусить, повинна) означати повтор закріплених у певній формі слів, значень, гасел, умовностей. Одна з прикмет поетики постмодернізму - його багатослівність: наприклад, проблема, як можна розповісти певну історію, може стати для письменника важливішою від самої історії. Йому, врешті-решт, важливо лише вказати на значення конвенції, оповідь стає метаоповіддю, нарація - метанарацією, а література - завжди металітературою.
Відкидаючи можливість денотації та інтерпретації, постмодерністи заперечують теж символічність романної структури - і з боку авторських намірів, і з боку читацьких кодів. Це, звичайно ж, означає, що вони підважують розрізнення правди і фальшу, тобто фікції та ймовірності, дійсності та уяви. За популярною формулою Ліотара ("Митець і письменник працюють без приписів, власне, щоб усталити засади щойно створеного") можна було б окреслити опозицію між поетикою попередніх засад (модернізм) і поетикою, що ці засади творить під час читання (постмодернізм).
Як зазначає Наталя Габор, "одна із найпопулярніших практик постмодерну - пастіш - передбачає іронічну імітацію інших стилів із наголосом на їх стилістичних надмірностях. Усі ці потуги постмодерну породжують епоху "смерті автора","Смерть" індивідуального стилю позначилася і на інших формах прояву сучасного людського буття - від масової культури до масової моди" .
На найзагальнішому "філософському" рівні теоретизування постмодерне загалом означає катастрофічне: "втрата аури", "смерть автора", "смерть авангарду", "колапс нового", "привабливість антинарації", "деісторизація культури", "деструкція мистецтва і смаку" і т. ін. Струнка система постмодерного знання, впорядкована теорія постмодерну є органічно неможливими саме через його не-системність та не-впорядкованість.
Автор як авторитет у постмодернізмі справді мертвий. Отже "постмодернізм" є таким станом культури, або такою естетичною епохою в літературі, коли втрачено апріорну довіру до автентичності всіх культурних концепцій чи стилістичних манер художнього письма, і вони змушені перебувати в стані постійної конкуренції, без надії на те, що одна з них коли-небудь домінуватиме. Це і є те, що Ліотар називає "станом постмодерну".
Така ситуація "безавторитетності" породжує іронічність як стратегію виживання в постмодерному світі. Іронія є засобом відмежовування індивіда від суперництва авторитетів у силу розуміння ним релятивності їх претензій на першість чи вичерпність. Іронія стає "внутрішнім законом" постмодерної децентрованої структури: вона "компрометує" намагання будь-якого елементу структури (в літературній системі координат - окремого автора, жанру, стильової манери) набути функцій її центру, веде, у той спосіб, до плюральності, неавторитарності, неагресивності. запал руйнації швидше можна описати в термінах модернізму та авангарду. Навпаки, постмодернізм не "поборює" і не "руйнує", в "стані постмодерну" вже все зруйновано і його іронія - просто розуміння екстремальної варіативності. Це такий погляд на світ і на текст, який "не зобов'язує" .
На підтвердження тези про те, що модернізм був скерований в майбутнє, а постмодернізм занурений у минуле, може бути висловлювання Умберто Еко: "Я не знаю точно, що таке постмодернізм. Для мене це слово означає "іронічне повернення назад". 1965 року на зібраннях нашої групи представників нового італійського авангарду "63" ми говорили про те, що треба добитися повного руйнування традиційних форм і створити абсолютно іншу форму оповідання. Так що коли постмодернізм - це щось на кшталт металітератури, яка розповідає історії про історії, то згоден, я - постмодерніст" .
" Постмодернізм вважає себе не методом, не стратегією й не ідеологією, а неавторитарною парадигмою, якій властиве виключно ігрове наставлення до мовних знаків. Способами і прийомами зазначеної гри можуть бути іронія, а ще краще - самоіронія; пародія, а ще краще - самопародія. Мовою постмодернізму це називається войовничим семіотичним активізмом.
Типовим втіленням тотально-руйнівної етики та естетики постмодернізму є епатажно пародійний твір Олександра Ірванця "Любіть Оклахому!". Володимир Сосюра створював, як відомо, закличний вірш "Любіть Україну!" на тлі всеукраїнської трагедії, і вірш цей, як відомо, обернувся для самого ж Поета трагічними наслідками. А постмодерністська пародія засвідчує хіба що тотальне збайдужіння до Любові, Віри і Надії, - усіх без винятку смисложиттєвих почуттів. Бо постмодернізм є запереченням смислу взагалі, смислу як такого, демонструючи особливу зневагу до загальносуспільних ідей та смислів, які вважає засобом духовного пригнічення .
Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з "творчості" на компіляцію і цитування, зі створення "оригінального твору" на колаж. Постмодерністська креативність має зовсім іншу,ніж раніше, природу: для постмодерніста творчість не дорівнює творінню. Стратегія постмодернізму полягає не у ствердженні деструкції на противагу творчості, маніпуляції та гри з цитатами - серйозному створенню, а в дистанціюванню від самих опозицій. Напевно, найгеніальніший вираз постмодерністської ментальності - лапки, які так часто зустрічаються у вигляді конкретного розділового знаку в літературних і всіляких текстах. Найгеніальніший тому, що вираз
Loading...

 
 

Цікаве