WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Життєвий і творчий шлях Василя Барки - Реферат

Життєвий і творчий шлях Василя Барки - Реферат

відчутності описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто протиставляє й окремі ситуації, ідилічне - трагічному (вірш "Рай"):
Грім на хмарі Біблію читає...
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває..
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!
3. Тема голоду в Україні 1932-1933 pp. -
вершина творчості В.Барки. Останні роки життя
Тема голоду в Україні 1932-1933 pp. - найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна - романи "Жовтий князь" і "Рай". Аналізуючи "Жовтого князя" Л. Плющ, підкреслював певний зв'язок цього твору з поемою П. Тичини "Сковорода". Письменник не ігнорує досвіду попередників, хоча "відлітературні" сюжети, які він переносить з творів Тичини, Данте, Сервантеса, а часом і Блока,- лише певні прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародної драми - в її політичних, соціальних і психологічних ознаках. Барка також щедро використовує фантастику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору. У романі "Жовтий князь" відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932- 1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані.
Літературознавці вважають твір романом, хоча його можна було б назвати сімейною хронікою, адже в ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини від осені 1932 до жнив 1933 року. Дійові особи роману - люди однієї епохи, одного часу, здебільшого одного соціального класу. Але в кожного з них - своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника - глибока християнська віра в Бога, у Григорія Отроходіна - фанатична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради "світлого майбутнього". Отже, їхні життєві філософії - діаметрально протилежні. Звідси й неминучість конфлікту. До тою ж всі образи твору можна поділити на три групи: носії зла (Григорій Отроходін, хліботруси, хлібохапи, хлібобери, хлібокради), жертви (родина Катранників, селяни-гречкосії, хліботруди), образи-символи (місяць, хліб, церква, церковна чаша, жовтий князь).
Простий селянин Мирон Катранник і представник влади Григорій Отроходін являють два різних типи моралі: у Мирона - християнська з її десятьма заповідями; у Григорія - партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує "світле комуністичне, життя" таким, як Отроходін. Така різноспрямованість життєвих інтересів неодмінно має призвести до конфліктної ситуації. Але зіткнулися герої на предметі великою мірою символічному - коштовній церковній чаші.
Партієць допитує на зерновому складі Катранника, намагаючись зломити того й дізнатися, де сховано церковну чащу: "Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,- чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! Краще - так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками".
Читаючи роман, ми неодмінно маємо поставити собі запитання, чому селяни згодні ризикувати життям, переховуючи та оберігаючи чашу, чому Катранникові пропонують обміняти чашу на порятунок родини та його самого, чому для Мирона втрата чаші асоціюється з втратою душі? А відповідь дуже прозора: чаша - символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде. Недаремно Андрієві уявилася така картина: "Коли оглянувся на садибу пасічника,- там, над скарбним місцем, підводилося полум'я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали й підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому полі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок". Наступний символ - церква. Навіть перетворена на звальний пункт, вона не втрачає своєї святості. Тому попри всі муки Мирон Данилович має сили вистояти, не забувши проповідь священика: "Заповідано нам... тільки любов... Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба...". Неабияка майстерність Барки виявляється у влучному поєднанні слів, наданні їм різних, навіть символічних значень. Млин на початку твору- це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий-- муку, по-барківському - мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усієї округи, а натомість отримують смерть. Назва роману теж символічна. "Жовтий князь" - символ зла, демонської сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Символічним є і образ Андрійка Катранника, який сам один вирушив у далеку життєву мандрівку - до відродження українського народу.
Складається таке враження, що В. Барка, працюючи над твором, усе продумав, усе передбачив, бо навіть прізвища персонажів є доволі символічними: Катранник ("катран"- лікувальна рослина, що росла в степах і використовувалася як гірчичник), Кайданець - від, "кайдани", Кантарик - "кантар" - діалектне "вуздечка", Вартимець - від "варта", бо голова колгоспу; Безрідний- хочмає дружину й дітей, але не має притулку духовного, бо став безбожником, Отроходін - щось від російського "отродье", Шкірятов нагадує слово "шкіритися" - "сміятися зі злом" чи жаргонне "шкіра". Гостроту трагедії відтворює і новий селянський календар: "Тепер місяці нові - вчора нам сусід казав... грудень... трупень... січень... могилень... вересень... розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень - худень, а листопад - пухлень... Лютий-людоїдень, березень - пустирень, квітень - чумень…". Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті.
Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але йглибиною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з'їсти ховраха, шпака, горобців, собаку, відігнати слабкішого),- ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не моралізує, не дає буквальних відповідей, він примушує думати самостійно, просто описуючи події: Андрій "... відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь - і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер "кожен - собі". Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла... не гукає, непросить. Лише дивиться як снохода: Вернувся хлопець до пригаслої ватри, відділивши
Loading...

 
 

Цікаве