WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть - Дипломна робота

Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть - Дипломна робота

революцію, яка відбулася в Україні. Кожен вийшов на майдан, щоб відстояти свою національну свідомість, яка є фундаментом громадянського суспільства, захистити і вибороти своє майбутнє.
Дмитро Павличко, як поет і громадянин, стояв біля джерел "помаранчевих", з-під його пера вийшов "Гімн помаранчевої революції"(написаний 27листопада 2004 р.), де автор змальовує події та мотивує їх:
Ми стоїмо на берегах Славути,
На просторі - від Сяну аж по Дон.
На всі материки наш голос чути,
Мов Господом прочитаний закон.
Україна - рідна наша мати,
Силу нам дає пророк Тарас;
Нас багато, нас не подолати,
На рабів не обернути нас!
Благословляють подвиг наш народи,
І дивиться планета, як сльоза,
На помаранчеву зорю свободи,
Що з наших рук зійшла на небеса.
[53, 93].
Він тішиться від того, що брехня, свавілля зникнуть, і висловлює це у віршах:
Я не ридав од щастя на майдані,
Я знав, що кожна власть од сатани.
І ті грішитимутиь, що Богом дані,
Добром сяйнуть диявола сини
Між лютим пеклом і блаженним раєм,
Поміж добром і злом нема межі.
А ми народжуємось і вмираєм
Самі по собі - й рідні, і чужі.
[44]
Так, історія свідчить, українські письменники всіх часів виходили на боротьбу за українську ідею. Патріотизм був найнеобхіднішою прикметою творів, що писалися для народу пригнобленого, недержавного, який боровся за свою політичну незалежність. Дмитро Павличко не є винятком. Автор пише, молячись, про тогочасні події, учасником яких є його народ і він сам:
Мій Господи, це ти підняв мою державу,
Як Лазаря, з труни, з могили до життя;
Та Лазар знов помер і змазав твою славу,
Бо ти гарантії не дав од помертя ...
...Володарю життя і смертної потуги,
Благослови Майдан з мільйонами розпять,
Не дай народові моєму вмерти вдруге,
Не дай нам проклясти свободи благодать!
[44]
Він, як справжній письменник, уміє загальнолюдські, філософські проблеми поєднувати з життям своєї національної душі, бо вважає: "... інакше неможливо знайти конкретику, образи духу, а все абстрактне мислення, хоч яке не було б воно цікаве, належить до чистої філософії, а не до художньої літератури. Політика - дитя компромісу, література - накази совісті." [45].
Громадянське суспільство може створити народ, перейнятий високою ідеєю своєї значимості у світі, нація, яка розуміє, що її невмирущість може бути гарантована насамперед не матеріальними благами, а незламністю її національного, родинного характеру.
Дмитро Павличко стверджує, що " ...література - це політика в розумінні того, що письменник не може бути абсолютно вільним від проблем національного і соціального життя свого народу. Навіть мова письменника несе (поза його волею) національний заряд політики." [45].
Не випадково, що політика грає важливу роль у вирішенні націоналістичних проблем, хоч іноді і сама створює їх, а потім намагається вирішити, залучаючи до того мирне населення. Так сталося і з Чечнею, невеликою країною у складі Росії.
Війна Росії проти Чечні розкрила перед світом до найпотаємніших глибин суть московської імперської ідеї. Отже, в ім'я цілісності наддержави, будованої протягом століть царями та зміцнюваної генсеками на крові підкорених народів, можна знищити неслухняну чеченську націю, якій хотілося стати впорівень зі своїми державними сусідами. Московські "кравці" добряче набили руку на перекроюванні чужих земель і набули віртуозної вправності приписувати свій агресивний націоналізм тим, хто прагне для свого народу такої ж національної свободи, яку мають росіяни. Війна Росії проти Чечні явила світові не тільки байдужість обивателів, а й лицемірність великих політиків. Ніхто із всемогутніх володарів не підніс свого голосу на захист чеченської нації. Не зважаючи на частковий розвал "імперії зла", світ так і не зробив вирішального кроку в напрямі до вселюдської справедливості.
Тому Д. Павличко у вступному слові до збірки віршів "За нас" (1995 р.) зазначає: "Рядки цієї книжечки - це біль мого сумління, рана мого серця; це - так само запитання: чи така вже благородна Європа і чи така вже справжня наша свобода, коли на наших очах коїться цей кривавий злочин, а ми вдаємо, що не бачимо й не чуємо нічого? Це - так само поклін чеченському народові, який зірвав маску з імперської Москви, показав людству її звірячий оскал і героїчною боротьбою заклав міцні фундаменти своєї самостійної держави" [33, 5]:
...За нас, шматованих бичем,
За нас, повсталих із труни,
За нас, тремких, як біль струни,
За нас, тружденних, як бджола,
За нас, вже спалених дотла,
За нас, не тямлячих путі,
Чечня вмирає на хресті.
[33, 25].
Він порівнює війну з життям Христа - Ґолґофою, пролитою кровю, муками, смертю:
Ґолґофа людськості - Кавказ;
Там розпяли Чечню за нас,
По всій землі чеченська кров
Горить у вітражах церков,
Та смерті для того нема,
Хто визволяється з ярма!
Чечня воскресне, але ми
Погинем од ганьби й страми,
Бо, мавши волю і могуть,
Мовчали - аж її розпнуть!
[33, 27].
Тут знаходимо болісні відгуки на вождізм та отаманство, що губили і гублять сьогодні Україну. Це чеченські події, які намагається словом відтворити поет, донести правду і застерегти:
Там - вогонь. У вогні - Прометей!
Люди, гляньте, там діють кати!
Я кричу, та не бачу людей,
Бачу тільки глухі животи .
[33, 7].
Він гнівно викриває мотив війни - жадоба багатства. Воно призводить не тільки до матеріальних витрат, але й моральних - втрати честі, смерті совісті, на якій невинні жертви:
Добре платить, бо й цього не варті
Слуги, що в андріївськім штандарті,
У кривавім попелі Чечні
З чорного розбою, із погрому
Повернулись крадькома додому,
До навік забутої рідні.
("Із Чечні приходять домовини") [33, 18].
Павличко намагається зробити так, щоб почули, побачили ті, хто причетний до подій, але, ні, він іде далі, показує надмір і сваволю чиновників, які "не бачать колоди у власному оці":
... рятувать ходім,
Та при тім не згадуймо Бамута,
Ні Шатая, де Чеченська рута -
Кров цвіте в калюжах на землі.
("Толерантні вуха" ) [41, 137].
Автор говорить не тільки про людські якості, а й порівнює їх з тваринними: Душ нема - щурячі нори .
Українське, національне, притаманне менталітету людей, продано за "ковбасу й велику ложку".
Поет гнівно, з ганьбою, але у рамках дозволеного, говорить про наболіле:
Ні, не народ, а племено безлобе,
Що прагне тільки їсти й крече: "Дай!"
Вже й український фермер з Манітоби
Вас не навчить любити рідний край.
[41, 49]
І кидає з розпачем в душі:
Так доїдайте пасочку й макуху,
Тримайтеся за керівні столи,
Бо не для вас брати з УПА і РУХу
Державу українську здобули!
[41, 49]
Так, тільки так потрібно присоромити, щоб донести до заангажованих лихварством, ненаситністю і
Loading...

 
 

Цікаве