WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть - Дипломна робота

Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть - Дипломна робота

Києва
В космічну безодню.
[52, 254].
"Єдність через страх" - неодмінна ознака радянського та пострадянського існування в українських умовах набула специфічного характеру. Роздумуючи над ескізом картини Леонардо да Вінчі, автор пропонує своє, українське, тлумачення геніального сюжету:
І ви, українські матері,
Не оглядайтеся,
Не сповивайте дітей своїх
Піснями неволі,
Не виховуйте раба
Призначення від неба,
Це не для вас пересторога -
Дитині дайте радості,
Талан любові, душу Бога.
[38, 24].
І знову з'являється шевченківська тема - теж своєрідна пересторога землякам в Україні й не в Україні сущим. Вони, приїхавши до Варшави на відкриття пам'ятника Шевченкові, клялися в любові до "батька", але на вимогу Кобзаря:
Покладіть свої булави, не будячи грому,
На камінь варшавський, я їх підпалю…
…ніхто не поклав булави.
[ 52, 279].
Другий бік української дійсності - "земляки", що беруть у Каневі на згадку землю з могили національного пророка,
Везуть її додому
І думають, що люблять Україну,
Як він її любив.
[ 52, 257].
Інші твори "Святий Миколай", "Михайло Горинь", "Бабусі коло дороги" - це своєрідна галерея постатей умовних і реальних, але об'єднаних святим, неперебутнім почуттям.
Живі, барвисті, гомінливі картини вражають так, як у чорно-білому німому кіно - панорамні кольорові кадри, вмонтовані доцільно й талановито. Так поет повертається у рідну й природну стихію, про що влучно сказав польський критик Януш Джевуський: "Патріотизм Павличка далекий від пафосу. Символом України в його віршах є не тільки тризуб, а й вітер Дніпра, і волове очко, що літає над кущем ялівцю, і наперсток, що загубила в траві його мати, і біла скатертина, що нагадує рідне село. Щоб стати сином своєї землі, треба її спочатку покинути. Треба перейти через самотність серед чужих і через самотність поміж своїми, щоб нарешті збагнути, що батьківщина "пахне свободою і могилою, тюрмою і вічною снагою життя…".[1, 254].
Дмитро Павличко - майстер рубаїв. Він сам так визначає їхні зміст і форму у найповнішому виданні своєї рубаяни: "Саме за рубаями, написали в різні часи, можна простежити певну послідовність моєї долі. Те, що мені найбільше боліло, з'явилося в дуже лаконічних формулах…" [46, 6]. Справді, послідовність поетової долі легко прочитується від "моментів істини", які зафіксовано в катрені:
Щасливим був я двічі: як на сіні
Мене віз батько в присмерки осінні
І як відчув, що в мене в серці є
Те, що належить тільки Україні.
[46, 12].
Але приходить печальне передбачення:
Я власну вічність бачу без облуди:
О, де б мене не поховали люди -
Там грудка української землі
З мого зажуреного серця буде!
[46, 12].
Це було сказано дуже давно, і сказано з молодечою безпосередністю, котра навіть не підозрює, яким важливим і трагічним буде шлях до "власної вічності"! Але шлях визначено, і рушіями на ньому стають одвічні начала - любов і ненависть. Як відомо, існує ілюзія, що це "два крила", які врівноважують стан людської душі. На власному досвіді автор "Рубаїв" переконався в іншому:
Ненависть і любов - нерівні крила.
На те крило, в якому менша сила,
Я падав і калічився не раз:
Мене так доля за неправду била.
[46, 14].
Гріхи - свідомі й несвідомі - бентежать і ранять душу:
Я - в'язень тих часів, котрих уже нема.
В глибинах пам'яті стоїть моя тюрма.
Я не зачинений. Нема замків на дверях.
Виходжу і назад вертаюсь крадькома.
[46, 14].
Чисто біографічні подробиці (особливо з літ дитинства і юності), найрізноманітніші епізоди й сюжети біографії, реальної і уявної, дають простір для природних, але значущих узагальнень.
Більшість "битійних" рубаїв Д. Павличка становлять своєрідний повчальний "Ізмарагд". Тут знаходимо мініатюри притчевого характеру:
Дитина мотиля піймала,
Червоні крила одірвала.
А мати - в сміх. А світ - у плач:
Вже йде негідників навала.
[46, 15].
Одверта дидактичність "Рубаїв" виконує оздоровчу функцію - функцію порятунку від національної атрофії:
Просяєш світлістю ума
Поміж народами всіма,
Та скоро згаснеш, якщо в тебе
Народу рідного нема.
[46, 16].
У фокусі поетової уваги немало больових ситуацій, котрі асоціюються зі світовими темами й мотивами, але мають сенс для нашої української дійсності:
Чекали ми в пустелі на Мойсея,
Він не прийшов. Діждались фарисея.
І в камінь обернувся медівник,
І зникла, як вода в піску, ідея.
[46, 16].
Згадаймо відоме твердження: "Українська національна ідея не спрацювала" - твердження, на якому не рік і не два базувалася "державотворча" діяльність найвищої влади.
Правда, довелося цей транспарант зняти, але мало що змінилося, бо:
Не відають мети сліпці, що нас ведуть,
А ті, що бачать ціль, позаду завжди йдуть.
Було не раз вони мінялися місцями
І зрячі сліпнули, сліпцями світила путь.
[46, 15].
Було б великою помилкою вважати, що, власне, українська політична реальність - єдина матерія, з якої моделюються лаконічні "формули" рубаяту Павличка. Такою матерією, плазмою, духовною сутністю є сила життя у най різноманітніших виявах, формах, загадках. Не знайти в сучасній нашій літературі іншого автора, який так досконало володів би даром телескопічного і мікроскопічного проникнення за межі тривіального побуту, так мудро і міцно зв'язував би найвіддаленіші асоціації, так лагідно і співчутливо сприймав усе, що діється навколо нього, але не відмовлявся й від іронії та сарказму, що надає його "окриленим строфам" особливо часу:
Могутній дух дають важкі часи;
Добо щаслива, що ти нам даси?
Чи не обереш страдника й пророка
На з'їдача котлет і ковбаси?
[46, 14].
У Юліуша Словацького є вірш, де читаємо щось подібне - "з'їдачам хліба". Але Павличко йде далі - в українську специфіку, і ось вона, ота "українськість навпаки":
В президії - мала слухняна лиш,
Що любить втаємничений престиж,
Кота й своюнору, куди безплатно
Привозять їй щодня державний книш.
[46, 17].
Або:
Забули пісню. Все в порядку.
Про хатку дбали та про грядку.
І душі їх відформував
Змієподібний ріг достатку.
[46, 17].
Надзвичайно важливою для поета є, умовно кажучи, "третя" сфера буття - "думка, у якій засвічуєшся ти". Вона приваблює необмеженими можливостями: долати простір і час, відштовхуючись від буденного та банального, перемагаючи людську недосконалість, прагнучи людської гармонійності:
Ніхто не знає правди до кінця,
Чи був Творець, чи не було Творця.
Молімося до зримого творіння -
До людських душ, що світять, як сонця.
[46, 17].
Так від образів сірничка - свічки - променя проходить поет до сяйва людського духу, а воно, те сяйво, тлумачиться як універсальна, космічна, планетарна сутність:
В людині поміщається Вселенна,
Як в насінині проростінь зелена.
Думкам передають шалений рух
Планет і зір
Loading...

 
 

Цікаве