WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть - Дипломна робота

Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть - Дипломна робота

Цей - лірико-публіцистичний аналіз складного часу, який переживає Україна на початку ХХІ ст. Тут сучасний зміст "закільцьовано" у традиційну форму октави, можливо, задля більшої експресії, бо з того кутання думка виходить і повертається на своє місце, викликаючи ілюзію припливу і відпливу.
Чому так важко бути нам собою,
Коли нема для духу заборон?..
[52 ,322].
Запитує автор водночас нас і себе. Він шукає відповідь у трагічних колізіях національної історії, в "розколинах" дуги - народної і власної.
Його героїня - душа, як у Шевченка, випробовує себе і робить суворі висновки, не щадить ні мертвих, ні живих. Після Шевченка і Маланюка ніхто, мабуть, так гостро не викривав комплексів хохлацтва і малоросіянства.
У другому розділі поеми викриваються імперські ідеологеми Росії - царської, більшовицької й сучасної, псевдодемократичної.
Елементи історії, етнопсихології, політики стають об'єктами аналізу й належного оцінювання з метою дійти головного, найсуттєвішого:
Свобода - ось універсальний код,
Бо кожна людська праця прагне волі…
[52,335]
"Етногенез нищості" досліджував автор у п'ятому розділі твору. Його поетичні постулати слід порівняти з українською національною ідеєю. Павличко часто апелює до власного досвіду, так немов на себе взяв ношу за всю післявоєнну літературу. Він прагне показати вихід із катастрофи.
Апофеоз гідності духу людського, довірлива й відверта розмова людини з Господом. Формою - це переважно монолог, та діалогічність присутня в усьому циклі, бо нові й нові апеляції поета виникають як відповіді на запитання Творця.
"Складаючи цілком оригінальні тексти, поет, очевидно, й не ставив перед собою мету створення адекватного відповідника. Однак його поезії зберігають глибинний духовно-смисловий зв'язок з текстами давнього оригіналу. "Покаянні псалми" - це не "книга хвали Божої, а книга сповіді, відвертого самопізнання, самоаналізу власної душі й долі. Як і біблійні псалми, "Покаянні псалми" Дмитра Павличка являють собою відбиток поетової, а отже, і нашої душі, спраглої очищення від гріхів. У "Покаянних псалмах" людина ХХ ст. постає перед Богом зі словами гіркої покути, визнання власного відступництва від Бога, прагнення віднайти дорогу до неба… Несподіваним є бажання поета з'ясувати у Творця причину власної недосконалості…" [ 60, 378-379].
Дві традиції - українська і світова - переплітаються між собою і стають єдиним потужним рушієм "Покаянних псалмів".
Цикл розпочинається сюжетом, у якому виводиться визначення гріха як суспільної категорії:
… там, де з мстивою злобою
Невільники вчорашні між собою
Шукають винних, кожне слово - гріх! [І].
Важливим є і "наставлення" автора в діалозі із Всевишнім:
Я Тебе величаю,
Та, одначе, владаю,
Бути вільним, як Ти! [ІІ].
Виповідаючи "історію ненависті", що споконвіку супроводить зло, автор торкається широкого спектра "провин" - від "вавилонських планів" до "ідеологічних" болячок:
Я вірив неправді,
Як сліпець вожаку…
. . . . . . . . . . . . . . . . .
А, ставши видющим,
Я зненавидів лож,
Та ховав свою душу
Від партійних вельмож… [V].
Душа поетова в рідному українському чистилищі найбільше страждає від історичної несправедливості, породженої чварами і розбратом і "прадідів великих", і їхніх "правнуків поганих":
І впало на мене
Сто сотень Полтав… [V].
Історична панорама наближається до нових часів і приводить до найвищої події українського "битія" - дня 24 серпня 1991 р.:
Я жив для однієї дати,
Коли, як світу сяяття,
Вставала з мертвих наша Мати;
Тому я прошу оправдати
Це двічі програне життя. [ХХ].
Жорстока самооцінка власних вад і падінь дозволяє заглянути в безмежжя (де простір згортається і розгортається подібно до того, як це зображено на старих українських іконах):
Ти - Вічний, але й вічні люди,
Вини полюблять, і розпнуть,
І знов полюблять без облуди,
І знов розпнуть, і знову буде
Рости в минувшину майбуть.
Воістину -
Нікуди
Не пропадає дитіє.
Немає смерті. [ХІІІ].
Так, але сам же автор не бажає для свого народу звичної "природи речей", одноманітної плинності "безназовного" часу. Йому у світовому битії дорогий час український. Отож він запрошує Господа на береги Дніпра, де колись побував Андрій Первозванний, немовби закликаючи знову поблагословити Україну і її людей, котрі тисячоліттями випробами здобули право на
…благословення,
На труд стражденний, на гірке натхнення,
Що повертає людям людський лик,
Дух волі тому, хто до рабства звик. [XLIX].
Заключний вірш звучить апофеозом досягнутому порозумінню з найвищою істиною:
Прийди і стань, де кров пролито,
Стань на розорані серця,
Що родять нам волю, наче жито,
І ждуть жорстокого женця.
Прийди, як грім в безоболоччі,
Зірви з нас бруд і гниль труни!
І не карай, а глянь нам в очі
І дух наш твердістю натхни! [L].
Безкомпромісна вимога "не карай - глянь нам в очі - твердістю натхни" - імператив. І не лише авторський, а загальнонаціональний і загальнолюдський. Таким чином автор "Покаянних псалмів" виходить на духовні висоти авторів "Заповіту" і "Мойсея", з повним правом перебираючи від них високу патріотичну й духовну місію.
Патріот по духу і крові Дмитро Павличко торкається сьогодні ще однієї актуальної теми - теми рідної мови. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень. Але найкраще, найдосконаліше вона має володіти рідною мовою. Рідна мова - це невід'ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний ін-струмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі.
Та, на жаль, стикаємося з іншим:
Двадцять перший вік. Юрма.
Слів чужих ловлю окруху.
Є держава, та нема
Батьківщини мого духу.
(Мова) [34].
Є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу. Та наймилішою і найдорожчою для людини є її рідна мова. Бо рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя людини й зв'язує її з сучасниками. В ній чується голос предків, відлунюють перегорнені сторінки історії свого народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим зв'язком, що з'єднує усі покоління народу в одне велике історичне живе ціле.
Український народ завжди ставився звеликою пошаною, вірою й любов'ю до своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневіряння в сумній минувшині і за єдину зброю, і за єдину втіху.
Ми, що повинні цінувати мову - нетлінний скарб українського народу, який наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони й утиски, сьогодні нехтуємо цим даром. Автор з болем у серці говорить:
Не чути мови рідної в столиці,
А там, де Лавра золотом сія,
Виховують дядьки бородолиці
Царевого лакея й холуя.
Біля соборів густо, мов терміти,
Рахтять, біжать бездонні животи,
І в'януть наші синьо-жовті квіти
Там, де вовік належить їм цвісти.
(Київ) [47].
Нині наша Україна вже розміняла другий десяток
Loading...

 
 

Цікаве