WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Євген-Юлій Пеленський - Реферат

Євген-Юлій Пеленський - Реферат

рівночасно найбільш національні: Гомер, Есхіл, Вергілій, Данте, Шекспір, Гете, Пушкін, Шевченко засвідчили це надто сильно. Нема теж поезії, відірваної від рідної землі"7
Та головним в літературно-критичних працях Є.-Ю.Пеленського було показати, що національний характер, неповторність обличчя кожної літератури є не завадою, а запорукою - йдеться, звісно, про талановиті твори - її інтернаціонального звучання. Можна виділити два параметри, якими прямує дослідницька думка критика і які охоплюють два означені аспекти літературного, зокрема тогочасного, процесу: напрям і творча індивідуальність. У першому виявляється контакт національної літератури зі світовим літературним розвитком, включеність у нього; в другому - неповторність кожного мистецького явища.
Є.-Ю.Пеленський прагнув розкрити динамічну і змінну панораму літературного процесу XX ст. по обох боках Збруча, простежити основні напрями й течії літературного процесу і водночас окреслити риси індивідуальності його основних представників. Якщо врахувати, що особливо активний період літературно-критичної діяльності Є.-Ю.Пеленського припадає на 30-і роки, коли літературний рух в Східній Україні був обірваний репресіями та фізичним знищенням цілого покоління митців, можна з достатньою підставою стверджувати, що в той час не було критика (окрім, може, Михайла Мухіна), який з такою повнотою й систематичністю відбивав сутнісні риси цього періоду в єдності аналітичного та синтетичного підходів та зміни співвідношення між східно- й західноукраїнськими відгалуженням єдиного в своїй основі літературного організму.
Є.-Ю.Пеленський як літературний критик намагався осмислювати літературні явища й факти, початок яких пов'язаний з літературним відродженням на Наддніпрянщині в 20-і роки, що дали сильний поштовх активізації літературного життя в Західній Україні. І тут і там у літературі утверджується активне творче начало, яке на сході дістало назву вітаїзму (за М.Хвильовим), а на заході - волюнтаризму (за Д.Донцовим). Література сприймалася критиком як засіб реалізації "творчої енергії життя", пошук нових мистецьких форм виразу. Тому хоча молоді письменники не відмежовували себе від літературної традиції, зокрема своїх попередників - письменників початку XX ст. (О.Олеся, М.Філянського, П.Карманського, В.Пачовського та ін., багато з яких на той час були ще живими й активно творили), все ж вони багато в чому заперечували цю традицію (передусім - їх песимізм та всесвітню тугу).
У Пеленського не знаходимо такого різкого розмежування поколінь, як в Антонича чи в С.Гординського, який уже протиставляв наймолодшу генерацію (Б.Кравців, О.Ольжич та ін.) поетам стрілецької тематики О.Бабієві, Р.Купчинському, М.Матіїву-Мельнику. Що ж до класифікації явищ літературного процесу, то в книжці "Сучасне західноукраїнське письменство" (Львів, 1935) виділено дві напрямні лінії - неокласичну та неоромантичну з перехідною між ними неореалістичною, під якою автор розумів "тугу за новою людиною, людиною чину, лицаря волі й геройських посвят"8. Правда, ці дефініції окреслені автором тільки в теоретичному плані, без опори на конкретні факти літературного життя того часу, тому важко було б провести розмежувальну лінію між неоромантизмом і неореалізмом. До котрої з "напрямних ліній" віднести, приміром, поезію Богдана Кравціва, де наявні виразні ознаки з обох з них- "вічного бунту" й "сірих буднів"?
У передмові до укладеної Пеленським "Антології сучасної української поезії" (Львів, 1936) знаходимо класифікацію за стильовими ознаками: символізм і футуризм, значною мірою підготовлені раннім українським модернізмом М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника, генерацією українських письменників початку XX ст. (О.Олесь, Г.Чупринка, "молодомузівці" П.Карманський, В.Пачовський, Б.Лепкий), та неокласицизм, зв'язаний з українською класичною традицією (Леся Українка, В.Самійленко).
Поза тими трьома основними напрямками критик помістив суміжні явища неоромантизму та неореалізму, з формального боку близькі до модернізму символістів та футуристів, а зі змістового - об'єднані спрагою дії, емоційної снаги, динамізму. В одних (неоромантизм) ця спрага виявляється в тузі за великим (в історичних алюзіях), другі (неореалісти) шукають героїчного в атмосфері "сірих буднів" реального життя.
Навіть із цих коротких характеристик видно, що дослідник прагнув ширші естетичні категорії пристосувати до обставин українського, зокрема галицького й еміграційного, життя того часу, висуваючи такі гібридні стильові різновиди, як, наприклад, неореалізм. Звісно, осмислити загальну картину тогочасного українського літературного процесу було нелегко тоді, нелегко й сьогодні з огляду на обставини, в яких розвивалося кожне з відгалужень літератури. І.Дзюба висунув ідею "дзеркального взаємозаперечення", що визначає характер взаємозв'язку в розвитку літератури по обидва боки Збруча: в творах письменників Галичини та еміграції він бачить "риси романтичного світовідчування та ознаки неоромантичної поетики... з протилежною (щодо літератури "радянського табору") політичною та ідеологічною спрямованістю, під іншим емоційним знаком - не оптимістичного пафосу, а стоїчного трагізму"9. Щоправда, цей пафос оптимістичний лише позірно: в суті своїй неоромантизм радянських поетів теж був позначений "розколотістю" (вислів М.Хвильового), "трагічною роздвоєністю" душі в творах Ю.Яновського, В.Сосюри, М.Бажана.
Є.-Ю.Пеленський був, либонь, першим критиком, хто явища західноукраїнського та еміграційного літературного процесу "вписав" у загальноукраїнський літературний контекст і визначив їхні спільні домінанти. Цікавими є, зокрема, його спостереження про спорідненість історіософських концепцій Є.Маланюка й М.Бажана: "Нависла над нами історична неминучість, що кинула Україну, оцю закохану в красі Степову Елладу, на шлях азійських орд. Та в цій "трагічнійконцепції життя" відчувається не менш сильно, як в інших поетів, туга за снагою, за "варязькою державницькою бронзою" ("Варязька балада" Маланюка). До найкращого вияву доходять історіософічні концепції минулого України в київського поета Миколи Бажана ("Кров полонянок", "Сліпці" й ін.). Бажан, заглиблений в історіософії мрійник, дає, крім того, в своїх творах зразки поезій, в яких стихійна, надлюдська - щоб не сказати: надприродна - любов до батьківщини доходить до свого найповнішого виразу ("Слово о полку" та ін.).
До своєї антології українських поетів 20-х р. Пеленський включив і поетів-галичан й емігрантів (серед символістів знаходимо Романа Купчинського, серед неокласиків - Михайла Рудницького, серед неоромантиків - Олеся Бабія, Юрія Дарагана та Євгена Маланюка), що засвідчувало не тільки те, що упорядник західноукраїнську гілку українського письменства сприймає як органічну частку єдиного процесу розвитку національної літератури. В умовах 30-х років, коли виходила ця антологія, літературні організації в радянській Україні були розгромлені, різні мистецькі течії перестали існувати й запанував єдиний, обов'язковий для всіх нормативний метод соціалістичного реалізму. Письменники, які жили в Західній Україні та еміграції, хоч і не могли компенсувати непоправних втрат, усе ж намагалися продовжувати лінії пошуків, так широко й талановито розгорнутих у Харкові та Києві в 20-і р. Врахуймо, що антологія охоплювала тільки 20-ті роки, отже, укладач не міг включити до неї представників молодшого покоління західноукраїнських та еміграційних поетів, які голосно заявили про себе в середині 30-х р. (Б.Антонич, Б.Кравців, О.Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга та ін.).
Крім цього,
Loading...

 
 

Цікаве