WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Літературно-мистецькі часописи: програми, структура, стосунок до літературної критики - Реферат

Літературно-мистецькі часописи: програми, структура, стосунок до літературної критики - Реферат

селян", не приховував того, що ґрунтується на комуністичній ідеології, і обстоював єдність України, то у вересні 1932 року влада Речіпосполитої розпорядилася закрити цей часопис. Донедавна ця версія, вміщена в УРЕ, вважалася єдино правильною. Але Остап Тарнавський у книзі "Літературний Львів, 1939-1944" подає ще одну чи не вирішальну причину закриття радянофільських видань. Автор пише про безпосередню їх фінансову підтримку з боку радянського консульства у Львові. Важливою причиною, як підсумовує О.Тарнавський, закриття часописів "лівої орієнтації" були "політичні потягнення в самій комуністичній партії", тобто внутрішньополітична боротьба у соціалістичному світі.
Зміна тактики в українськомовних прорадянських виданнях не вберегла їх від цензурних репресій, хоча однотипні польськомовні часописи, як показала еволюція львівського журналу "Sygnaly", зуміли втриматися аж до 1939 року. Так виявив себе національний чинник, який навіть у формінаціонал-комунізму істотно позначається на функціонуванні літературної критики в стосунках з державним контролем. Зрештою, це ставить і увиразнює проблему співвідношення в літературній критиці власне естетичних і політичних факторів, художніх та ідеологічних критеріїв, способів їх застосування в літературно-критичних текстах.
5. Періодика галицьких естетів і гетерогенність літературного життя
При наявності свідомо ідеологічно заанґажованих видань, які вели постійну боротьбу за право називатися провідниками нації, інші часописи, що ставили своїм завданням знайомити читачів з літературою як мистецтвом слова, виховувати естетичні смаки широкого галицького загалу, піддавалися першими різкій критиці. Серед видань, звинувачених у "чистоплюйстві" та естетизмі, були газети і журнали, що тяжіли до європейських зразків.
Найстабільнішим виданням, яке користувалося неабиякою увагою читачів, був єдиний український щоденник, що виходив у Львові з 1880 по 1939 рік - газета "Діло". Під час російської окупації Галичини у 1914-1915 рр. ця газета виходила у Відні, а в період 1920-1923 рр. під різними назвами - у Львові. Лише раз під час польської окупації 1918-1920 рр. ще до міжнародної ухвали щодо Галичини газета була закрита за розпорядженням новопосталої влади, а обладнання вилучено на користь польських військ. Газета "Діло" з моменту свого виникнення пропагувала погляди народовців, а з 1925 року - політичну платформу УНДО (Українське національне демократичне об'єднання), але ніколи не видавала себе за офіційне партійне видання, тому на її шпальтах можна було зустріти і критику внутрішньої опозиції. Це, в свою чергу, сприяло тому, що і до художньої літератури редакційна колегія "Діла" ставилася з точки зору ідеології досить толерантно. Провідним критиком "Діла" у 1923-1939 роках був М.Рудницький. Разом з ним активно співпрацювали з газетою М.Возняк, К.Поліщук, С.Сірополко, В.Дорошенко, Б.Лепкий, М.Гнатишак і ряд інших вчених, літераторів і критиків, що приховували свої імена за криптонімами.
Як правило, літературно-критичні статті вміщувалися у суботніх номерах "Діла", що були об'ємніші якраз за рахунок додатка "Літературний вісник" (щотижня 4 полоси). Критичні матеріали, вміщені у часописі, не тільки висвітлювали літературний процес у Галичині, а й знайомили своїх читачів з окремими зразками європейських літератур, з конкретними майстрами красного письменства. Зокрема, тут можна було познайомитися з прозою Івана Буніна, Льва Толстого, Генріка Ібсена, Еміля Золя, Моріса Барреса, Артура Конан Дойля та ін. "Діло" систематично публікувало рецензії та відгуки на українські твори, що виходили як в Галичині, так і за Збручем, на твори зарубіжної літератури в українських перекладах. Постійно насиченою була і рубрика "Бібліографія", у якій подавалися короткі і досить розгорнуті анотації на нові книжки і видання. Цікавими були також і театральні рецензії Івана Кедрина (Івана Рудницького) на вистави львівських театрів. Особливістю цих рецензій була увага, яку автор приділяв якості перекладу п'єс, добору їх для репертуару театрів, спонукаючи тим самим режисерів до вибору кращих, на його думку, зразків європейської драматургії.
Критичні виступи тижневика нерідко перебували у центрі естетичних баталій. Опонентами найчастіше були "Вісник", "Нова зоря", "Дзвони". Предметом бурхливої полеміки ставали не стільки конкретні твори, скільки критерії визначення їх мистецької вартості. Тональність таких текстів, як наслідок емоційності їх авторів, доволі часто демонструвала міжособистісні стосунки учасників полемік. "Навішування ярликів" було найбільш характерне для Донцовського "Вісника", хоча й інші видання часом дозволяли собі замашні звинувачення без ґрунтовної арґументації.
Першим тогочасним часописом, який орієнтувався на європейські естетичні зразки, став ілюстрований двотижневик "Світ", що виходив у Львові протягом 1925-1929 років (відповідальний редактор Степан Микитка). Найактивнішим автором журналу був Михайло Рудницький. Його перу належить переважна більшість публікацій (понад 40). Крім нього, тут друкувалися М.Гнатишак, Д.Козій, Б.Лепкий, П.Карманський, І.Квасниця, І.Борщак, В.Дорошенко. Автори журналу вважали своєю метою знайомити галицьких читачів з кращими зразками та найцікавішими новинами у сфері літератури, малярства, скульптури та кіно. У "Світі" не було жодної статті чи іншого матеріалу, який хоч би віддалено торкався політики чи боротьби за владу. Майже всі публікації "Світу", за винятком 7, невеликі за обсягом, інформаційно багаті, написані легким стилем, щедро ілюстровані.
Автори видання, знайомлячи публіку з найцікавішими іменами світової літератури, не тільки розповідали про письменників, а й пропонували кращі, на думку автора перекладу, зразки їх творів. Таким чином галичани пізнавали М.Рільке, Е.Золя, Дж.Лондона, Бл.Ібаньєса, Ф.Ніцше, Р.Таґора, Гі де Мопасана, С.Єсеніна та інших. Спільною рисою цих статей є ненав'язлива спроба довести, що і в українській літературі є митці, які можуть гідно репрезентувати її у світі, але є й чимало таких, що претендують на звання письменника, не маючи на це достатніх підстав. Їх писання, на думку М.Рудницького, можна лише умовно назвати художніми творами. Саме на останнє критик звертає увагу в есе "Для кого пишете?", "Зелені заздрощі", "Найщасливіша недуга" та ін.
У статті "Нова німецька белєтристика про війну (річеві замітки)". М.Гнатишак аналізував тему війни у німецькій літературі і, разом з тим, тактовно підкреслював недоліки українських творів згаданої тематики. Усі автори журналу, оцінюючи художні твори сучасників, не робили жодних поблажок, не занижували критеріїв оцінок, не мотивували художню недовершеність молодістю письменників чи патріотичними міркуваннями.
Традиційна для галицьких часописів рубрика "Хроніка" вміщувалася і у "Світі". Друкувалися тут
Loading...

 
 

Цікаве