WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Вихідна ситуація функціонування літературної критики в Галичині міжвоєнного періоду - Реферат

Вихідна ситуація функціонування літературної критики в Галичині міжвоєнного періоду - Реферат

Ярема, Володимир Домбровський, Теофіл Коструба, Петро Коструба, Костянтин Чехович, Дмитро Донцов, Ярослав Гординський, Степан Тудор - саме в міжвоєнний перехід сягнуло своєї зрілості, опублікувало в місцевій періодиці помітні статті, підручники для шкільної молоді, літературознавчі праці, есеїстику.
У 30-х роках дебютувало і третє покоління українських філологів, яке брало активну участь у літературному житті в ролі рецензентів, оглядачів - власне літературних критиків. Його склали Євген-Юлій Пеленський, Микола Гнатишак, Степан Щурат, Марія Деркач, Богдан Кравців, Богдан Романенчук, Дмитро Козій, Богдан-Ігор Антонич, Григір Лужницький, Микола Олександр Мох, Юліан Редько та ін.
Всі три покоління становили постійний корпус видавців, редакторів, авторів літературно-мистецької періодики, творили разом з такими публіцистами прорадянської орієнтації, як Василь Бобинський, Кузьма Пелехатий, Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк, Петро Козланюк, збірний суб'єкт жвавої літературно-критичної комунікації з приводу ідейно-естетичної вартості нових творів, історико-літературних явищ, умов їх суспільного функціонування в різноетнічному середовищі. Предметом розгляду і поцінування були найчастіше такі ориґінальні твори, як "Поза межами болю" О.Турянського, трилогія про гетьмана Мазепу Б.Лепкого, романи "Марія" та "Волинь" Уласа Самчука, збірки поезій Є.Маланюка, Б.-І. Антонича, О.Ольжича, повісті Наталени Королевої, Ірини Вільде, а також тріумф і трагедія творців українського відродження в УРСР. Основоюлітературно-критичних суджень були щонайрізноманітніші світоглядні, ідейно-естетичні концепції, а то й доктрини від неонарод-ницьких, релігійно-католицьких до соцреалістичних й естетських. Конкретне виявлення цих основ, домінування котроїсь з них (наприклад, комуністичної чи націоналістичної) не залежало тільки від переконань авторів, редакторів і видавців, бо регулювалося державним апаратом, який мав керуватися начебто демократичним законодавством Речі посполитої - цензурними статутами.
З проголошенням незалежної Польської держави почалася, як відомо, активна законотворча діяльність. Відмінялися царські укази, підтверджу-валися деякі цісарські, проголошувалися чинними до прийняття нових. Так було і з Декретом Й.Пілсудського "Про тимчасові приписи для преси" від 7 лютого 1919 року. Він був обов'язковим на тій частині території Польщі, яка раніше належала Росії. На підавстрійській частині діяли норми регулювання преси й книгодрукування, прийняті ще в Австро-Угорщині у 1862, 1863, 1868, 1874, 1894, 1914 рр. Їх не відміняли, бо вони увійшли до згаданого декрету. Цим документом і керувалася адміністація Другої Речі посполитої, даючи дозвіл на випуск часописів, книжок, чи критикуючи певні статті, розділи до них або забороняючи їх випуск взагалі чи на якийсь термін.
Отож, галицькі видавці ще з часів І.Франка і М.Павлика знали, як реалізується "свобода друку" в конституційній державі, а читачі аж до початку Першої світової війни звикли бачити в часописах білі плями, цілі сторінки з позначкою "сконфісковано". Військовий стан масову пресу і в Росії, і в Австрії звів до мінімуму.
На відміну від російської цензури, яка розглядала рукописи ще до їх друкування, в Австрії (а відтак і в Другій Речі посполитій) було прийнято іншу систему цензури - т. зв. репресивну. Суть її полягала в тому, що видавець і редактор, зареєструвавши запланований орган, подавши відповідні декларації і діставши дозвіл на початок діяльності, могли без попереднього розгляду рукописів у цензурі друкувати їх на власний розсуд. Контрольні державні органи одержували свої обов'язкові примірники, аналізували їх і дозволяли чи не дозволяли розповсюдження або зобов'язували вилучити якийсь матеріал. У разі непослуху чи повторення таких дій відповідальні видавці піддавалися репресіям (штрафу, ув'язненню, позбавленню права продовжувати діяльність). Таким чином, видавець і редактор (або один з них), по суті, мали здійснювати самоцензуру, тобто самооцінку публікованих матеріалів згідно з певними критеріями. Ці приписи-критерії були досить неокресленими і чітко не кодифікованими, хоча декрет відсилав зацікавлених до Конституції, до карних кодексів і цивільного права. Тому напрямок часопису, зміст і пафос публікованих творів значною мірою залежали від знань і морально-вольових якостей редакторів, цензорів, суддів, від уміння перших захищатися, вести "діалог" з двома іншими.
Принципове значення мали перша стаття документів і вміння її інтерпретувати. Так, у Декреті від 7 лютого 1919 р. наголошувалося: "Преса є вільною. Свобода преси підлягає тільки тим обмеженням, які передбачені карним кодексом або окреслені в Статутах". Далі регламентувалися обов'язки видавця (редактора), порядок затримання видання, розгляду в суді заборонених матеріалів. Цей декрет протягом 20-30-х років ХХ ст. доповнювався окремими статтями, які розглядалися в сеймі, часто ним відмінялися на пропозицію опозиційно настроєних депутатів (послів). Щойно 21 листопада 1936 року президент І.Мосціцький підписав набагато розлогіший Декрет, який надавав легітимності тій негласній практиці боротьби, яку уряд Речі посполитої вів з численною пресою і демократичними свободами. Перша стаття цього Декрету була ще більш розпливчастою: "Межами свободи преси є загальне добро". Зате вказувалося, що керівник друкарні, видавець і редактор часопису мають бути "тільки польськими громадянами", не повинні бути раніше судженими; вводилося поняття "пресових правопорушень". Декрет президента не розкривав змісту "пресових правопорушень", залишаючи їх тлумачення виконавчим органам. Документ натомість підкреслював, що такі правопорушення можна скоїти або "змістом друку", або порушенням статей, що регулюють діяльність часопису, його працівників.
Свобода тлумачення правопорушення чи злочину "змістом друку" найчастіше приводила до формули "заклик (підбурення) до повалення встановленого державного ладу". Застосування такої формули для покарань дало у міжвоєнній Польщі такі наслідки: у 1924 році було покарано 294 особи, у 1925 - 315, у 1926 - 608, у 1927 - 770, у 1928 - 1200, у 1933 - 3124, у 1934 - 2699, у 1936 - 3143, у 1937 - 3755 осіб.
Згідно з законодавством і внаслідок такої правочинності закривали не тільки
Loading...

 
 

Цікаве