WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Вихідна ситуація функціонування літературної критики в Галичині міжвоєнного періоду - Реферат

Вихідна ситуація функціонування літературної критики в Галичині міжвоєнного періоду - Реферат

контексту, неглибоке розуміння цих справ: "Перервані політичні зв'язки з Віднем послабили привабливість і вплив німецькомовної культури... Прага, попри все, тобто помимо Сеника і штучно підживлюваних симпатій, може бути атракційною тільки для еміґрантів, які там сховалися" [Там само]. Цей приклад дуже влучно ілюструє необхідність, яка постає перед сучасним дослідником, вдумливої інтерпретації джерел, їх зіставлення і кореляції при реконструкції тодішньої ситуації функціонування української літератури і літературної критики саме як різних виявів естетичної свідомості, літературно-мистецького критицизму. Відсутність державної підтримки українських митців і, навпаки, державний протекторат над польськими, - одна із причин відмінних темпів розвитку й різноїінтенсивності духовної культури двох найчисленніших народів Другої Речі посполитої.
Однак упродовж міжвоєнного часу діяла причина невидима для іноземця - національна ідея, воля народу до самоутвердження; попри колосальні втрати свідомої верстви українців і зневіру переможених діяли історична пам'ять, традиції культури. Набутий позитивний і негативний досвід громадського, в тім числі й літературного життя не давав можливості перерватися історико-літературному процесові через діяльність старшого і молодшого поколінь, хоч між ними в означений період виникала драматична колізія. Всі шукали винних у тому, що сталося з Україною. Далеко не всі, але значна частина українців вважала наслідки Першої світової війни національною катастрофою. Власне це і живило своєрідний панкритицизм, який динамізував духовне життя, породжував художні експерименти, щонайрізноманітніші естетичні концепції, літературно-критичні опінії, видавничі ініціативи передусім нового покоління. Створення літературних груп, мистецьких об'єднань, організацій з власними пресовими органами - яскраве свідчення цього. Важили як декларації, маніфести, програми, так і сама мережа друкованих засобів масової комунікації, а серед них і літературно-мистецьких часописів. Їх роль у житті, в активізації літературно-критичної думки відкрито виявлялася в полеміках, дискусіях, але приховано (і може більш глибинно, ефективніше) - у взаємодоповненні, у контроверсійності, а то і в протистоянні. Вплив на літературне життя часописів різного ґатунку, як би довго чи коротко вони не виходили, полягав у тому, що митці різних ідейно-естетичних орієнтацій, смаків і стилів одержували трибуну для публікацій своїх творів, а читачі - засоби для ознайомлення з усім спектром художніх пошуків видавців та критиків.
Дуже часто часописи, які виходили в одній державі згідно з її чинним законодавством про пресу, були націлені на тих своїх антагоністів або "відповідників", які з'являлися в іншій державі. У цьому зв'язку нагадаємо протистояння і "діалог" львівських "Вікон" і харківської "Західної України", донцовського львівського "Вісника" і варшавського квартальника "Ми". Празька "Нова Україна", редагована В.Винниченком і М.Шаповалом, викликала до життя харківський "Червоний шлях" і т. д. Взаємоорієнтувалися національні часописи ліво- і праворадикальної орієнтації. Це лише окремі приклади, що свідчать про неповноту відтворення історії літературного критицизму тільки на основі опису часописів та їх програмних статей, публікацій провідних критиків у межах однієї держави там і тоді, де і коли існує діаспора народу, його політична еміґрація, без урахування позірної рівнобіжності деяких часописів. Це стосується і національної преси в поліетнічних (багатонаціональних) державах в умовах "багатокультурності". У нашому випадку аналіз української періодики, що виходила в Другій Речі посполитій, змісту і пафосу її матеріалів, навіть жанрово-стильового обличчя, потребує врахування структури й особливостей літературної преси в УРСР, у Чехословаччині і, передусім, відповідних польських часописів. І, безперечно, врахування українського національного контексту в його ретроспективному і перспективно-антиципаційному вимірах. Так, якщо не враховувати досвіду львівських журналів ХIХ ст. ("Правда", "Зоря", "Житє і слово", "Літературно-науковий вісник"); київських "Української хати", "Дзвонів" і "Книгаря", російськомовних "Киевской старины" і "Украинской жизни" (Москва), то може скластися враження, що видавцям і редакторам часописів 20-30-х років доводилося орати цілину. Якщо ж до того не зважати на досвід організації і підготовки до видання численних альманахів початку ХХ ст., на досвід (здобутки і прорахунки) таких редакторів і критиків, як П.Куліш, І.Франко, О.Маковей, В.Щурат, Л.Турбацький, В.Барвінський, О.Партицький, В.Лукич, М.Євшан, М.Зеров, С.Єфремов, П.Богацький, М.Шаповал та ін. - то годі належно поцінувати своєрідність і вартість зробленого між 1922 і 1939 роками в Галичині.
Під час правління уряду Другої Речі посполитої на західноукраїнських землях у галузі осмислення і пропаганди української літератури співпрацювало три покоління філологів. Старше мало наукові ступені, вчені звання, досвід роботи у вищих і середніх школах, у видавничій справі: Кирило Студинський, Василь Щурат, Володимир Гнатюк, Іларіон Свєн-ціцький, Михайло Возняк, Степан Смаль-Стоцький, Богдан Лепкий, Антін Крушельницький, Леонід Білецький, Гавриїл Костельник, Володимир Дорошенко та ін. Позбавлені можливості передавати свої знання студентській молоді в аудиторіях університетів (окрім Б.Лепкого в Кракові та Л.Білецького у Празі), вони зосередили свою увагу й зусилля в НТШ, досліджували в основному історію літератури, а в поточну літературну критику, крім В.Щурата та А.Крушельницького, виходили принагідно. Ставши зарубіжними членами ВУАН за часів українізації, В.Гнатюк, К.Студинський, М.Возняк, І.Свєнціцький, В.Щурат друкували свої праці не тільки в Галичині на сторінках "Записок НТШ", а й в Україні. Вони закладали надійне історико-методологічне підґрунтя під літературну критику. Але тільки один з них, Леонід Білецький, що працював регулярно з українською студентською молоддю в Празі, був змушений родом занять спеціально і в системній формі розробити й викласти основи наукової критики. Праця його частинами з'являлася в журналі "Нова Україна", окремим книжковим виданням з'явилася друком 1925 року.
Середнє покоління науковців - Василь Сімович, Михайло Рудницький, Яким
Loading...

 
 

Цікаве