WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Риси творчого портрету Івана Манжури - Реферат

Риси творчого портрету Івана Манжури - Реферат

Щоголіва - автора двох поетичних збірок, "свидетельствующих о недюжинном таланте, но вместе с тем носящих на себе несомненные следы отчужденности автора от более живых литературных течений" [12, 156].
Наймолодший і, на переконання авторитетних дослідників, "найвизначніший поет усього харківського кола" [13, 386] романтиків, Яків Щоголів всім своїм життям, звичками і поглядами "немов зумисне намагався зробити з себе живий пам'ятник на гробі давно минулої доби" [3, 301]. Його прихильність і відданість ідеалам, сповіданим у юності, літературним зразкам, облюбованим тоді ж, не сприяла витворенню постаті поета-громадянина. Щоголів не збільшив свою індивідуальність епохою, не помножив індивідуальні устремління на прагнення нації, а, це, в свою чергу, не дало можливості визріти і виявитися його талантові. Має стовідсоткову рацію В.Стус, твердячи, що Яків Щоголів, "не окриливши свого таланту найактуальнішими соціально-національними змаганнями рідного народу, не зміг до кінця розвинути свій симпатичний непересічний талант. Сказати б, реакція взаємодії індивідуального світу з великим світом народу не була закінчена. Надто беріг поет свою свободу митця від усякої злоби дня, надто бракувало йому глибоко демократичного ставлення до "юрби" [8, 216].
Літературне життя Щоголева, нерівнозначно плідне і несподівано паузоване, Микола Зеров назвав чимось "на зразок египетської зрівноваженості років голоду і років урожаю" [3, 300]. Характерно, що сам поет вважав причиною довготривалих антрактів у творчості службу. Подібна заява не викликала належної довіри дослідників. Більшість з них справедливо шукала причин у тодішньому суспільному житті та психології автора. Щодо останнього, слушними видаються міркування Г.Хоткевича, зацитовані у праці М.Зерова: "Щоголів не був письменником з природи, і, якби йому заборонено було писати або якби він пережив що-небудь прикре за своє писання, то не носив би він за холявою книжечки у чорній палітурці… Він був поетом у обсервації, відчував він яскраво і тонко, але далеко не завжди хотів він писати" [3, 298-299] (виділ. наше - Л.В.).
Третя причина "творчості з антрактами" є чи не найвагомішою, але в той же час і найсуб'єктивнішою: трагічне світобачення Щоголіва пояснюється рівнозначно як особливістю його вдачі, так і печальними подіями його родинного життя. У двох листах автобіографічного змісту (перший - до професора М.І.Петрова від 14.05.1883 р.; другий - до П.С.Єфіменка за 1886 р.) - найвірогідніше пояснення причин його творчого "мовчання": "У меня в то время было четверо детей и меж ними старшие дочь и сын - глубокой души и высокого нравственного закала. Живя со мной летом на дачах, среди простонародья, они знали разговорный малорусский язык, "Неня" и "Дівчина" им понравились. Они начали просить написать еще и еще что-нибудь. Я для них писал; они упивались. Так шло у нас до 1878 года, лишь вначале которого я написал только 2 стихотворения; после уже было не до того. В марте дочь получила воспаление легких; отчаянно проболела весну и лето; осень прожила со мной в Ялте и только что начала было поправляться, как на следующую весну 1879 года внезапно заболел сын, о котором я сказал выше, мальчик 14 лет, красавец и замечательный скрипач; в два дня умер от воспаления в мозгу. Возобновившаяся болезнь дочери свела ее в могилу в августе 1880 года.
Вы поймете, что мне было не до стихов, да и писать было уже не для кого" [14, 279]. Цей факт особистого життя Я.Щоголіва, обернений на першу з названих причин - ненормальність розвитку української літератури, - слушно трактує С.Єфремов у відомій "Історії українського письменства": "Досить одного цього факту, щоб зміркувати, перед якими перспективами стало було тоді українське письменство. Письменник може знайти читачів тільки в своїй сім'ї і коли й цих читачів не стало, мусить поставити хреста над своєю літературною діяльністю, над своїм талантом, над своїми надіями. Друкарський станок раптом зник для творів українського письменства…" [2, 499]. Годі сперечатися з цією тезою стосовно обставин розвитку української літератури після 1876 р. в підросійській Україні. Однак щодо постаті власне Я.Щоголіва необхідні певні застереження.
Отож, почавши творчість літературну у 40-х роках ХІХ ст., молодий (власне, 20-літній) Щоголів друкується у альманасі "Молодик" (1843-1844 р.). Тридцятилітню перерву (до 1877 року, коли було написано біля 30 поезій) мотивує рецензією "неистового Виссариона": "Знаменитый Белинский встревожил тогда всю плеяду молодых стихотворцев беспощадною насмешкой. Мой товарищ, Н.Ф.Щербина, известный впоследствии лирический поэт, не упал духом, я же буквально изломал перо, не давал ничего в печать и впоследствии сжег рукопись" (14, 278 - лист до М.І.Петрова від 14.05.1883 р.). Декілька віршів, написаних спеціально на прохання А.Метлинського у 1846 р. і не поміщених у його виданні 1848 р., згодом через Неговського потрапили до Кулішевої "Хати" (1860) з симпатичною передмовою від видавця - "Первоцвіт Щоголева і Кузьменка". Після В.Бєлінського це була друга критична оцінка поезії Я.Щоголіва. Причому, прямо протилежна. Основоположник професійної української літературної критики П.Куліш, аналізуючи лірику поета, порівнює її з творами Т.Шевченка: "Се так, як іноді весною соловей в саду голосно да любо виспівує, а тут коло тебе золота бджілка над квіткою в'ється. Слухаєш солов'я з великою вподобою, а не скажеш же й бджілці: "Лети собі геть, не гуди коло мене!" [5, 513]. Куліш відзначив у Щоголіва "правдиво рідний склад"; "голос народної пісні", покладений в основу компонування; "власну повагу й красу, котрої ні в пісні народній не покажеш, ні в Шевченкових віршах не догледишся" [5, 513]. Здавалося б, такий байдужий до сприйняття своєї постаті у навколишньому світі, Я.Щоголів все ж видає себе, і найчастіше це засвідчує його епістолярія. Як і кожен митець, він ревниво реагував на оцінки: тішився хвалою, сумував через нерозуміння, сперечався і… пам'ятав. Саме пам'ятав, як засвідчено це у листі до П.О.Куліша від 11.04.1884 р.: "…Я помню добро, …помню хорошо, что именно Вы первый дали мне имя в Вашей "Хате" [14, 286; виділ. наше - Л.В.]. І це в листі, де через кілька рядків уже цілком справедливе, а все ж роздумування (стосовно сказаного ним вище!) про те, що "кроме суда Божьего, над нами будет суд человеческий и осудят нас справедливо и по достоинству только тогда, когда нас не будет, и судить будут не где-то в далеких странах, а здесь, нанашей родине" [14, 286].
І все ж ще за життя поет діждався відгуку на свою працю, зокрема на першу збірку "Ворскло" (1883 р.). Автобіографічного характеру лист до П.С.Єфіменка за 1886 р. засвідчує його знання змісту рецензій на "Ворскло", поміщених в "Киевской старине" (січень 1884 р.), в галицькій газеті "Діло", в "Одесском вестнике" і в "Нарисах історії української літератури" М.Петрова.
Так, у рецензії В.Горленка "Ворскло", лірна поезія Я.Щоголева" у останнього відзначено "правдиве усвідомлення своїх сил" [1, 455] як одну з рідкісних поетичних якостей. Рецензент аналізує мотиви збірки, відзначаючи речі "щодо своєї грації й щирості" бездоганні [1, 455];
Loading...

 
 

Цікаве