WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Риси творчого портрету Івана Манжури - Реферат

Риси творчого портрету Івана Манжури - Реферат


Реферат на тему:
Риси творчого портрету Івана Манжури
План
1. Життєвий шлях поета.
2. Етнографічно-фольклористична діяльність І.Манжури.
3. Лірика І.Манжури. Характеристика мотивів і жанрів.
4. Поеми "Трьомсин-богатир" та "Іван Голик".
1. Життєвий шлях поета
"Талановитий з натури, та безталанний життям Іван Манжура (1851-1893) своєю особою дав ще один приклад неабиякої пропащої сили, що згинула марно серед нашого лихоліття" (Єфремов, с.495).
Так характеризує постать І.Манжури у "Історії українського письменства" С.О.Єфремов. Характеристика його стисла, може, навіть надто стисла, проте неупереджена і загалом схвальна. "Співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту" називає він поета, що народився 1 листопада 1851 року.
Іван Іванович Манжура народився у м.Харкові в родині дрібного чиновника, який, позбувшись посади, постійно бідував, а бідуючи - мандрував по селах і містах Харківщини та Катеринославщини. Поет згадував про це в листі до М.Ф.Сумцова від 6 липня 1892 р.: [цит. лист].
Мати І.Манжури померла, коли йому було 5 літ від роду, батька він втратив, коли мав 13 років. На хлопця звернула увагу рідна тітка по матері - дружина відомого вченого професора О.Потебні. Вона віддала його на навчання до повітової школи. Іван вчився добре. Згодом його як кращого учня прийняли на казенний кошт до Харківської гімназії. Але гімназію Манжура не скінчив. За непокірну вдачу його виключили з передостаннього - 6-го класу гімназії. Манжурі було тоді 19 років. Один час він заробляє на життя з приватних уроків, а потім, у 1870 р., вступає до Харківського ветеринарного інституту, з якого у 1872 р. був виключений за "неблагонадежность поведения".
Після виключення з інституту Манжура живе на Катеринославщині, працює на різих дрібних посадах, довго не засиджується на одному місці. Мандрує по селах, містечках, пильно вивчає народне життя, збирає народні пісні, казки, приповідки, мовний матеріал. Записує також і російські народні пісні. Частина фольклорного матеріалу, зібраного І.Манжурою в ті роки, була опублікована у виданні "Юго-Западного Отдела Русского Императорского Географического общества", в збірнику В.Антоновича і М.Драгоманова "Исторические песни малорусского народа" (1875, Київ), а також у таких виданнях М.Драгоманова, як "Малорусские народные предания и рассказы", "Нові українські пісні про громадські справи", "Політичні пісні українського народу".
У середині 70-х років Манжуру захоплює мужня боротьба слов'янських народів проти турецьких поневолювачів. 1875 р. він виїжджає до Сербії, бере участь у боротьбі проти турків. У бою Манжура був поранений. Повернувшись на батьківщину, він працює вчителем, наглядачем поштової станції і починає знову активно збирати фольклор, науково його опрацьовувати. Щоб уникнути матеріальних нестатків, Манжура займається збиранням колекцій комах, рослин, тварин. Продає їх і з цього живе. На ці ж роки припадає і початок його поетичної діяльності. У 1884 р. він переїздить до Катеринослава (тепер - Дніпропетровськ), де працює спершу в газеті "Екатеринославский листок", потім - у газеті "Днепр". Тут він уміщує етнографічні матеріали, статті, кореспонденції. Влітку 1885 р. в Катеринославі почав виходити тижневик "Степь". На його сторінках та на сторінках інших катеринославських видань Манжура вперше виступає як поет, друкуючи свої твори під псевдонімом Іван Калічка ("Босяцька пісня", "На пасіці", "Веснянка", "З заробітків", "Лелії"). У тижневику "Степь" Манжура також опублікував кілька статей: "ХХУ годовщина смерти Т.Г.Шевченко", "По поводу частных сельских школ", рецензію "Очерк флоры г.Екатеринослава г-на Акинфиева" та ін.
Це був найплодотворніший період у житті поета. Протягом 1885-1886 р. Манжура написав дві поеми-казки "Трьомсин-богатир" і "Іван Голик", а також ряд нових поезій; наполегливо працює над підготовкою до друку окремого збірника своїх віршів.
У 1887 р. Манжура отримав повідомлення про те, що "Историко-филологическое общество" при Харківському університеті обрало його своїм дійсним членом. Однак то був стимул, чи радше визнання, підтримка моральна, а матеріальне становище залишалось надзвичайно тяжким. Літературна праця не давала йому майже ніякого заробітку, і він змушений тинятися по чужих хатах, по знайомих. У кінці 1887 р. Манжура переїздить у село Мануйлівку (поблизу Катеринослава), де й живе до кінця 1890 р.
1889 р. за допомогою О.Потебні вийшла з друку збірка поезій І.Манжури "Степові думи та співи". Незабаром поет уклав другу збірку поезій "Над Дніпром", а також збірку літературно опрацьованих казок і приказок під загальною назвою "Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура". Обидві збірки за життя поета так і не були опубліковані. У кінці 80-х рр. (1887) І.Манжура подається з своїми творами до галицьких часописів, зокрема "Зорі" й "Правди", де й опублікувався у 1889 р., правда, без гонорару. Дуже боліла І.М. жартівливо-цинічна відповідь редакції: "Налайте нечемну музу, що домагаєсь гонорара, - у нас і так роки голодні". Ситуація не змінилась і за 20 років по смерті поета.
Цензура, як офіційна перепона в мистецьких шуканнях письменників, забирала в останніх надзвичайно багато сил та енергії. Саме вона часто змушувала їх друкувати твори за кордоном, бо, як писала Леся Українка, "український літератор не може "в своїй хаті" ні шеляга заробити, і се справжній наш хрест" (лист від 29.12.1902 р. до сестри Ольги Косач). Саме обставини життя змусили поетесу співпрацювати з російськими журналами "Жизнь" та "Мир божий": "Ну, та я взагалі на свою критику в російських журналах ані надій, ані ваги великої не покладаю - я не от мира того (власне, "божого"), а заходжу туди більше з конечності, ніж з охоти" (лист до І.Франка від 14.01.1903 р.). Позбавлена можливостей іншого заробітку, Леся Українка дуже потерпала від стосунків з "роботодавцями" (видавцями), від котрих "поки доправишся тих грошей, то сам себе зненавидиш", професійну гідність авторки ображало їх ставлення до виплати гонорару "як до прошеного хліба". Особисте життя поетеси, особливо кепський стан її здоров'я, потребували значних видатків. Лесю Українку гнітило, що родина витрачає на її лікування значні кошти, і у листі саме до матері з сумом нарікала на власну натуру, при якій "замість "хлебных пьес" вирощую з серця якісь лісові, мовляла ти, "квітки", а з квіток же, відомо, хліба не їсти".
Затиснуті в лещата морального гніту та матеріальних нестатків українські письменники часто ставали перед дилемою, яку вдало сформулював Михайло Коцюбинський: писати по-російськи або пропасти (для І.Франка це означало - бути "в наймах у сусідів"). Відомо, що праця в російських друкованих органах оплачувалася значно дорожче. У листі до В.Гнатюка від 27.02.1908 р. письменник констатує, що його російські перекладачі дістають в кілька разів більше за переклади, ніж він за оригінал, і резюмує:"Доведеться пропасти". Отож вибір був однозначний і не лише для Михайла Коцюбинського. Більшість українських письменників поділяла
Loading...

 
 

Цікаве