WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українська література розстріляного Відродження - Реферат

Українська література розстріляного Відродження - Реферат

Златополь. У 1922 році Зеров повертається до Києва з Баришівки - стародавнє місто потроху відроджувалося, оживало після голодних літ. Не було столицею - нею нарекли молодий Харків.
Поету боліло те, що новітні "гермокопіди" нищили історичні пам'ятки Міста, що його красу нівечив "несмак архітекторів - нездар і всюди залишив пожар" - усе те боліло поетові, але всьому наперекір він вірив у його щасливу будучину.
До революційного Києва Микола Зеров, як відомо, приїхав восени 1917 року. Спочатку викладав латину та історію в Другій українській гімназії, редагував бібліографічний журнал "Книгар", а згодом зосередився на читанні курсу української літератури в Київському інституті народної освіти. На читанні тарозробці, адже до революції в російському університеті св. Володимира і взагалі в жодному навчальному закладі імперії такої літератури не знали, а про Шевченка якщо й згадували, то тільки крізь зуби і, як правило, зараховуючи його до літератури російської. Тож належало підготувати систематичні виклади. Всю історію українського письменництва було поділено на чотири періоди: лекції про літературу з найдавніших часів до кінця XVIII століття читав Сергій Маслов ( згодом Навроцький ), про нову ( з кінця XVIII ст. і до кінця XIX ст. ) - Микола Зеров, про короткий період модерних течій ( з кінця XIX ст. і до Жовтневої революції ) - Павло Филипович, а Борис Якубовський, знавець поетики, оглядав те, що тільки-но народжувалося, покликання до життя волею народу, - українську літературу пореволюційної доби.
Крім наукової роботи і читання курсу лекцій, усі професори ( за винятком Б.Якубовського, який був зайнятий секретарюванням ) багато часу віддавали розмаїтим студентським гурткам і семінарам "підвищеного типу". Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялися навички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії, ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників - готувалися кадри української радянської інтелігенції. На жаль, не всі учні Миколи Зерова виявилися вдячними і добропам'ятними, але в тім не його провина - він робив усе, щоб підтримати найздібніших і виховати їх свідомими свого обов'язку перед народом.
Багато зробив Зеров і для підготовки перекладацьких кадрів. У статті - спогаді "Чим я завдячую Зерову", написаній 1971 року і опублікованій 18 червня 1987-го в "Літературній Україні", Борис Тен розповів про свою працю під керівництвом і за допомогою Миколи Костьовича над перекладами французьких і німецьких поетів, про його цінні поради і тактовне редакторське втручання, коли переклад наближався до оригіналу й водночас зберігалися риси індивідуального почерку перекладача.
Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів і помер його єдиний син. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку. Відхрещувалися колеги, зрікалися й учні, городячи казна-що на свого ще недавно "улюбленого" професора. І ось - звільнення.
У 60-ті роки вдалося видати "Вибране" поета - з грунтовною передмовою М.Рильського, але й після того мало що змінилося.
То яким же, він був у житті, у побуті? Відомо, зокрема, як умів і любив незлостиво піддражнювати навіть найближчих друзів, як зірко помічав у довкіллі комічне, смішне або ж те, що заслуговувало висміювання. Мав природний хист до перевтілювання, міг так прочитати вірш давно забутого поета, що відтоді жоден з очевидців уже не годен був сприймати цієї поетичної спадщини серйозно, в іншому тоні, з іншими голосовими інтонаціями. У його виконанні легко впізнавали навіть тих, з ким він ніколи не бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор - як умерли в багатьох інших літераторах художники чи музиканти.
Схильність Зерова до гумору допомагала йому відносно спокійно сприймати ті брутальні звинувачення, які десь від середини 20-х років стали заледве не нормою літературної полеміки з неокласиками. Втім, цей гумор не завжди був лише захисною реакцією вразливих інтелігентів: він часто перетворювався на дошкульну сатиру і тоді ставав зброєю для найкращого захисту - нападу.
Писав Зеров і пародії ( на М.Вороного, до якого відчував взаємну нелюбов, на Чупринку, Філянського та інших сучасників ), писав жартівливі, самоіронічні і водночас смутні сонети - послання до друзів ( зокрема до П.Филиповича ) й такі портретні шаржі, як, наприклад "Самійленко".
Літературна творчість М.Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930р. його допитували на суді як свідка у так званому "процесі СВУ". А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційної терористичної націоналістичної організацією.
Після нових "тасувань" "групу Зерова" остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу №0019-1936. М.Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.
На початку червня 1936р. етап із засудженими у справі цієї "банди" прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддався улюбленій справі - перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією "Енеїди" Вергілія.
Без будь-яких додаткових підстав і пояснень "справа Зерова та ін." Була нагально переглянута "особливою трійкою" УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. Як наслідок - Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання - розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.
Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936р. і постанова "особливої трійки" УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані, справа припинена "за відсутністю складу злочину". Микола Зеров реабілітований посмертно.
Список використаної літератури
1. Енциклопедія українознавства. В 6-ти тт. - К., 1994-1996.
2. Літературна енциклопедія. - К., 2001.
3. Українська і світова культура. - К., 1995.
Loading...

 
 

Цікаве