WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Історіографія літературознавства (основні аспекти) (пошукова робота) - Реферат

Історіографія літературознавства (основні аспекти) (пошукова робота) - Реферат

публіку (вивчали рівень сприймаючої свідомості, здатності читача з тексту творити власний твір) і використовує "новокритичний" метод "докладного (повільного) прочитання". Теорія рецептивної естетики була обґрунтована і розвинута німецькими науковцями з Константського університету Гансом-Робертом Яуссом та Вольфгангом Ізером. Американський варіант цієї інтерпретаційної системи (під назвою "критика читацької реакції") розвивали Дж. Куллер, Е. Герш, С. Фіш та ін. Кожен із названих теоретиків будував власну концепцію, використовуючи інші методології: герменевтику (передусім Г.-Ґ.Ґадамера та Е. Бетті), формалізм, марксизм, феноменологію (зокрема, Н. Гартмана, Р. Інгардена), постструктуралізм, теорію М. Бахтіна тощо. В середині 60-х років в українській науці проблему читача, спираючись на праці О. Потебні, І. Франка та О. Білецького, розробляли Б. Кубланов, Г. Сивокінь, Р. Гром'як, В. Брюховецький, М. Ігнатенко, у сфері історії літератури - М. Яценко, В. Смілянська, Г. Клочек та ін.
У середині XX ст. у світовій науці починає утверджуватися постмодернізм (його методологія - постструктуралізм) як теорія і практика новітнього мистецтва, ідеї якого беруть початок ще в епоху модернізму, зокрема авангардизму (середина XIX - початок XX ст.). В основуцієї методології лягла ідеологія демократичного лібералізму. Основними теоретиками постмодернізму стали: Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дерріда, пізній Р. Барт, А. Альтюсер, Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, Ж.-П. Фай, Ф. Гваттарі, Ж. Батай, П. де Ман, Ю. Крістева, Дж. Стейнер, Р. Рорті та ін.
До провідних ідей постструктуралізму як агресивної нігілістичної теорії належать:
- ідея "деструкції" (заперечення традиції, відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва);
- релятивного еклектизму (стирання меж між мистецтвом та немистецтвом, що призводить до руйнування художньої системи: наприклад, програмно беззмістовне слово у поезії, надмірне цитування, чорний гумор, перманентна іронія, "холодний еротизм", патологічний секс, гедонізм, імітаторство, головний (позитивний!) персонаж як маргінал (злочинець, божевільний, наркоман, гомосексуаліст тощо) та ін.);
- апофеоз самовираження ("безмежне самоутвердження" в термінології Д. Бела, нехтування всіма традиційними ідеалами: краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної ідентичності тощо) та ін.
Основними проблемами (найчастіше штучного характеру), котрі вирішують постмодерністи стали: "війна цілісності", "активізація розбрату" у Ж.-Ф. Ліотара; "мовна спіраль" неопозитивіста Л. Вітгенштейна; "смерть автора" у М. Фуко; "фашизм мови" у Р. Барта; "ліберальний іронізм" Р. Рорті; "втеча від слова" у Дж. Стейнера тощо.19 В українському сучасному літературознавстві ідеї постмодернізму використовують Ю. Андрухович, Р. Шульга, О. Гриценко та ін.
Серед постмодерних інтерпретацій, котрі виділяють окремо, особливе місце займають деконструктивізм, неофемінізм та "неоміфологізм".
На думку цілого ряду дослідників, в основі постструктуралізму лежить саме деконструктивізм - теоретична концепція, націлена на те, щоб розглядати семіотичні структури (тексти) в ролі носіїв залишків "метафізичних ілюзій", котрі слід виявити. Основоположником деконструктивізму став французький філософ Жак Дерріда (нар. 1930), що сформувався під впливом Ніцше, Гайдеґґера, Гуссерля, Левінаса, семіотичної теорії тощо. Внутрішня суперечливість концепції французького мислителя в тому, що вона, передбачаючи децентрування інтелігібельної структури, утверджуючи "відсутність центру", водночас ґрунтується на ідеї деконструкції, роблячи тим самим її своїм центром.
Дерріда виділяє наступні операції та ступені деконструкції:
1) виявлення в тексті елементарної бінарної опозиції (наприклад, світло/темрява, наявність/відсутність, добро/зло, божественне/диявольське тощо);
2) виділення негативного терміну типу темрява, відсутність, зло, диявольське і т.д.;
3) інверсія (перестановка) термінів (темряви на місце світла, зла на місце добра тощо);
4) демонстрація однорідності термінів і доказ рівності негативного терміна позитивному;
5) фіксація спільної нейтральної передумови;
6) руйнування європейської свідомості як "білої міфології" (тобто міфології, що надає першочергове значення позитивним термінам)20.
Основними послідовниками цієї популярної в сучасній науці постмодерної інтерпретації стали П. де Ман, Д.-Х. Міллер, Г. Блум, Ю. Крістева та ін., серед українських літературознавців, для прикладу, С. Павличко.
Феміністична критика (неофемінізм, або феміністичний постструктуралізм) (від латинського - жінка), окрім ідеології постмодернізму, базується на ідеях жіночої емансипації (характерних ще для XIX ст.) та екзистенціалізму (переважно атеїстичного). Розрізняють дві основні феміністичні течії (з кінця 60-х): 1) французьку (С. де Бовуар як засновниця цієї течії, Ю. Крістева, Л. Ірігерей, Г. Сікту та ін.), зосереджену на обґрунтуванні концепції "інакшості жінки", жіночого письма, бісексуальності та на критиці "фалоцентризму" і 2) англо-американську (К. Міллет, Е. Шовалтер, Е. Моерс, М. Елман та ін.), перейняту в основному ідеями деконструктивізму.
Студії феміністок переважно інтердисциплінарні у своїй методології (запозичують концепції з різних теоретичних моделей), але підпорядковуються постмодерній філософії та феміністичній традиції: ідеться про реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографії, перегляд патріархальних принципів та досвіду лесбіянства, актуалізацію природи жіночого тексту, боротьбу проти патріархальної ("фалічної") культури, з метою захоплення бюрократизму головування матріархатом21. Українську феміністичну критику представляють О. Забужко, С. Павличко, Н. Зборовська, В. Агеєва, Т. Гундорова та ін.
В українському літературознавстві окреслилася ще одна постмодерна течія, котру варто дефініціювати як "неоміфологізм"22. "Неоміфологізм" використовує ідеї деконструкції та фрейдівського психоаналізу, частково - герменевтики, архетипної критики, семіотики, рецептивної естетики тощо. Стрижневою ідеєю "неоміфологістів" є деконструювання персоналій національних класиків та їхніх творів, представлення фундаментального національного дискурсу не як фактору національного буття (буття людини, держави і нації), а як чогось вторинного, апріорного, міфічного, а найголовніше - космополітичного, безнаціонального. Саме такого типу праці засновника "неоміфологізму" Григорія Грабовича ("Шевченко як міфотворець") та його продовжувачів О. Забужко ("Шевченків міф України"), Л. Плюща ("Ексод Тараса Шевченка"), С. Павличко, О. Бузини та ін.
Інтертекстуальність (від французького - міжтекстовість) займається вивченням міжтекстових
Loading...

 
 

Цікаве