WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Художній світ Миколи Вінграновського - Реферат

Художній світ Миколи Вінграновського - Реферат


Реферат
на тему:
Художній світ Миколи Вінграновського
Творчість Миколи Вінграновського - небуденне явище в українській літературі. Перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, він витворив художній світ, законом якого є краса. Тут красиве все: національна гідність, ніжність і обурення, шаленство та скрута, розпач і огида. За всієї життєвої конкретності цей світ, принципово відмінний від реального, є бунтом краси проти недосконалості та приземленості життя.
Художній світ Миколи Вінграновського *- весь у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому - глибинне філософське осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський - шістдесятник за суттю цього поняття, за ємністю ідей і образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: "Сто поезій", "Поезії", "На срібнім березі"," Київ", "Губами теплими і оком золотим", "Цю жінку я люблю", "З обійнятих тобою днів", низки книжок для дітей і роман "Северин Наливайко"
Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 р. в селі Богополі на Миколаївщині. Цей рік дав українській літературі цілу плеяду видатних творців, яких пізніше назвали поколінням шістдесятників. На їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови, і саме ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, у якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії та почуття відповідальності за долю свого, народу.
У 1943 р. Вінграновський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж уступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака помітив Олександр Довженко й "коронував" на долю артиста, кінорежисера й поета, за влучним висловом І. Дзюби, "на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу". Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Вінграновського. Довженкове розуміння творчості як торжества свободи та краси резонує у кожному слові поета.
Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у "Повісті полум'яних літ", а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких - "Берег надії", "Климко" тощо).
З 1960 p., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Від 1989 р. по 1993 р. був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада - єдина з керівних, яку колись обіймав поет.
Перші вірші побачили світ у 1957 р. в журналі "Дніпро", чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в "Жовтні", але справжній розголос принесла добірка віршів "З книги першої, ще не виданої", яка з'явилася в "Літературній газеті" 7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка вийшла у світ під назвою "Атомні прелюди" й стала одним із найголовніших побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі гарячі відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі.
Збірка "Атомні прелюди" стала вагомим актом поетичного самовираження Миколи Вінграновського. Ця книжка, за словами І. Дзюби, "вразила й багатьох окрилила своєю незвичайністю - масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна - ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой".
Лірика "Атомних прелюдів" була зіткана з красивих прагнень і благородних закликів, що ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва.
Поетика цієї збірки живилася істинністю поривань та ідей, а не форм. Але для творчого Прориву у світ свободи, правди й краси, на що були настроєні Вінграновський і все його покоління, цього було замало, тому в автора з'явилося почуття невдоволеності, неповноти, непритульності:
Кого мені, глибокомудра земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля...
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я,
І мир, і злагода... Собі ж не ворог я!
Кого мені?..
Людина та весь людський світ - недосконалі, і подолати цю недосконалість, на думку поета, можна тільки творенням іншої реальності, якою тут виступає мистецтво. У цьому плані художник, поет - ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними їй оманами. Уже в "Атомних прелюдах", у тих моментах, де заявляє про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолютне художнє чуття, наявний сумний парадокс: наближення до справжнього, неперехідного, дійсного стає рухом від цієї самої дійсності. Реальність етично й естетично перевтілюється, в естетиці поета правдою є краса, а не утилітарно тлумачена "правда життя":
Червоні рожі синьою водою
В саду учителя я поливав...
На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим.
Патетика суджень, властива "Атомним прелюдам", дедалі рішуче витіснялася патетикою художніх форм і образних значень. Із цього погляду красномовним є вірш "Остання сповідь Северина Наливайка" (1966 p.), який десятиліттями ходив у списках і лише нещодавно був опублікований. Поет творить простір, дуже подібний до звичайного життя, але набагато кращий, цілісніший, красивішій за нього:
...В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
...Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я - вас веду, і воля нам горить.
Вона горить нам вічно, як Стожари...
...Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода,
І солона моя Солониця
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде...
Можна тільки дивуватися, з якою майстерністю й запеклістю поет виривається зі стихії простих, патріотичних, високих тез у дотикально-образний простір.
У ліриці 1960-х pp. відбувся несподіваний вибух метафоричного мислення, пов'язаний зі стрімким розвитком суспільної свідомості, науки та техніки, вивільненням особистості від унітарних світоглядних схем. Крім того, мистецтво слова повертало собі власну сутність, упосліджену тоталітарною свідомістю. На тойчас уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шістдесятники й інші молоді митці, але й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській "відлизі" приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського "застою", хоча фактично це було "реакцією". Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для розвитку та реалізації самобутнього таланту поета.
Микола Вінграновський за цих умов, звичайно, змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, - а відповідно, змінювався й характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації набувають відтінків журливості, гіркоти, тихої радості; переважає зосередженість, вгадується внутрішній рух від душевної "романтики" до душевного "реалізму".
Ці особливості поетики Вінграновського й увиразнилися в книжці "Сто поезій" (1967 p.). Збірка свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Вінграновський випробовує місткість форм, удаючись, наприклад, до верлібру ("Я сів не в той літак") і хоку. Та головні зміни в його поетику внесло освоєння фольклорної традиції та живої народномовної стихії. Це символіка чисел і барв ("Тринадцять руж під вікнами цвіло..."); художній паралелізм ("Прилетіли коні - ударили в скроні..."); казкові прийоми ліричної композиції ("Невірна ніч, непевна - тупу-тупу - безнебна ніч - татари де?! - прийшла..."); безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, а також особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки ("На болоті").
Твори двох зазначених збірок, а також кілька
Loading...

 
 

Цікаве