WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Під тягарем камінного хреста. (за творчістю Василя Стефаника) - Реферат

Під тягарем камінного хреста. (за творчістю Василя Стефаника) - Реферат

взаємнення, яке створює цілість і єдність. Тінь Івана та горба несло разом сонце "далеко на ниви". Але лише його тінь виглядала Як тінь велетня, бо він був тим елементом, який оживляє все навколо себе. Спочатку ожив горб, бо він "зібгав у дугу" постать Івана, він "їсть сонце" та "п'є дощ", тому мусить родити хліб -Задарма не можна жити, тому горб має працювати - родити хліб, і Іван повинен працювати, збираючи цей хліб з горба, щоб також їсти. Тут відбувається об'єднання протиріч зігнута в дугу до землі постать Івана об'єднується з його тінню, поширеною в безмежну далечінь. Експресія Івана, яка є його працею, спонукає горб до праці, зрушує землю до руху життя, бо його тінь просувається далеко по нивах і, заслонивши їм сонце, також їх тривожить. Іван - велетень, оскільки володіє всім навколо себе й об'єднує його в одну нерозривну цілість.
Виїзд до чужої країни - Канади - розірвав у його душі цей зв'язок єдності зі світом Автор пригадував в останні роки життя: "Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього, і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться"
"Камінний хрест" - це воздвигнутий рукою та словом письменника величний пам'ятник людським стражданням. Велика туга лягла йому на душу, йому здавалося, що життя його покинуло, бо він "каменів". Василь Стефаник часто вживає у своїх творах образ каменя для позначення омертвілої душі. Письменник знову використовує засіб перенесення стану людської душі на мертвий предмет, щоб матеріалізувати його, - камінь, який вода викинула на чужий берег. Це водночас і доля Івана, яка викидає його до чужої країни: "То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на берег, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний... Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як на втрачене щастя. Отак Іван дивиться на людей, як той камінь на воду"
Жити на своїй землі, бути фізично здоровим, уміти господарювати, любити працю на землі понад усе - і не мати можливості з'їсти шматок хліба, прогодувати свою родину. Чи може бути щось жахливішим9 Батькові несила спостерігати повільну мученицьку смерть своїх голодних діточок - і він, бажаючи полегшити їхні страждання, топить меншу дитину, а старшу не зміг, бо почала проситися Злочинець? Хто? Трагічним видається образ Івана Дідуха, який усе своє життя знав лише одне "роб та й роб" Старе дерево не прийметься при пересаджуванні. Так і Іван Він хоронить себе та дружину на рідному шматочку землі, з яким зрісся тілом і душею
Значення образу каменя нам уже відоме Сполученням протиріч у багато площинному образі автор натякає на складність психічного стану Івана. Можна припустити, що туї ідеться про смерть тієї духовності, що зв'язувала його з рідною землею. Його інтуїтивне пізнання цієї істини письменник знову об'єктивізує, переносить його на опис зовнішніх явищ природи бесіда розліталася. "як нагнилі дерева в старім лісі", а слова "співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них. але в горлі мозолі понаростали" Ще більше "Йдуть слова тих співачок, як жовте листя, що вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз-на-раз зупиняється на кожнім ярочку і дрижить перед тими берегами, як перед смертю".
Підсвідоме, інтуїтивне відчуття цієї майбутньої духовної кризи через розрив єдності з рідним середовищем спричинювало безмежний біль у душі Івана Цей душевний біль Івана та його дружини матеріалізується такими образами його хата заридала й прорвалася, як хмара плачу, " що повисла над селом" Хата втратила свою оптичну властивість реального об'єкта й перетворилася на суб'єктивний, душевний стан Івана, набуваючи вигляду дощу, який висить над селом Таке перенесення ознак об'єктів на суб'єкти та навпаки, щоб об'єднати їх знову в образах, що сприймаються чуттєво, наповнює всі твори Стефаника.
Дослідники експресіонізму називають цей метод творчості "дереалізацією", тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей і явищ, щоб вони в зміненій формі знову стали доступними нашому емпіричному та смисловому сприйняттю Таким чином вони матеріалізують чи персоніфікують внутрішній світ, невидимий і недоступний для нас, щоб винести його сутність на поверхню видимого Так експресіоністи досягали надчасовоі та надпросторовоі єдності, поєднання об'єкта із суб'єктом. Така творчість звільняла їх від потреби опису душевних переживань героїв, що присутнє в реалістичних творах Цю роль виконують, власне, в експресіоністів "дереалізовані" образи.
Приваблює Стефаник своєрідністю та великою силою мови своїх творів вони написані покутським діалектом, у якому нетерплячий читач іноді не помі чає особливої чарівності Стефаник сам інколи жалкував, що писав діалектом, усе настійніше говорив про потребу "ломити кордон не лиш той, що на географічній карті, але й інший, у мові, в літературі, загалом у житті". Стефаник дозволяв Борису Грінченку правити мову його творів, а пізніше писав видавцям на Велику Україну, що "лаяти за поправлення тексту" не буде й що взагалі діалектна мова творів ріже йому очі. Письменник боровся за возз'єднання свого народу, був прихильником єдиної літературної мови Літературною мовою за тих умов Стефаник не зміг би з такою експресією сказати все те, що він сказав покутською говіркою. Короткі та місткі речення автора не мають жодного зайвого слова, письменник перетворював власну душу на кузню, у якій кував "чистий метал людського слова й єго любові", незважаючи на те. що в цій кузні ллється піт, залишаються живі шматки руди, а сам він не може дихати "в червонім полум'ї огню".
Історія життя Василя Стефаника в найзагальніших рисах відтворює долю українського галицького селянства. Характер творчості письменника можна зрозуміти, лише знаючи його життя нелегку селянську долю, повну змагань за краще майбутнє народу, свій народ він любив по-синівськи все життя І Стефаник будив свій народ він тужи в над його долею, хотів бачити селянство, "мужика" й вільним, і освіченим, а не масою підневільних, забитих працею хліборобів Поетом мужицької розпуки, селянським Бетховеном, співцем селянської бідноти, співцем Гуцульщини. борцем проти соціального й національного гніту, володарем селянських дум називають Василя Стефаникаі чим більш поетичніші епітети стоять поряд з його іменем, тим зрозумілішим стає, що сутність, зміст цього неповторного таланту, цього особистого життя з високим громадським прикладом можна передати тільки таки ми словами "Він великий син свого народу".
Селяни навчили Стефаника не боятися смерті, традиції роду наділили учнівською сприйнятливістю, а прагнення до злиття л своїми героями, "засідання у їхніх душах, муки їхніми муками, ролі у драмі їх життя" вимагало від письменника адекватності. Як і його герої, Стефаник мусив відкинути те, чим коротко й сильно жив і що його страшно виснажило й змусило в самому розквіті творчих сил полишити перо.
Loading...

 
 

Цікаве