WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Естетичні пошуки шістдесятників - Реферат

Естетичні пошуки шістдесятників - Реферат

час творчого самовияву.
Можливо, поява шістдесятників зумовлена потоком утрат: на очах покоління все втрачало значення й сенс; людина втрачала лице та будь-яке значення; слово вивітрювалось;мова засмічувалася та зневажалася; ріки висихали; культура й література профанувались. Образно кажучи, шістдесятники прийшли в храм красного письменства, щоб заповнити своїм юним духом моторошний вакуум, витворений "чорною дірою" тоталітаризму, що затягувала у свою смертоносну пащу все справжнє, щире, своєрідне.
Поезія безплідна, як толока,
Усе завмерло, мов пройшла чума...
Саме такий стан української літератури напередодні "відлиги" розпачливо констатував двадцятилітній Василь Симоненко ("Толока", 1955 p.). Здебільшого лозунгово-декларативна, плакатно-описова поезія першої половини 1950-х pp. була сповнена безпричинно радісного "рожевого" оптимізму. У час страшних репресій проти самої людяності й повоєнних бідувань цілого народу безликі "піїти" натхненно оспівували нібито "типових" робітників і селянок, які невідомо чому розпливалися в щасливому усміху, писали одноманітні твори про Леніна, партію, Жовтневу революцію, фашистів і націоналістів.
Мистецтво нового часу запрагнуло правди, отже - свободи. Тому й тісними виявилися для нього фальшиві догми фальшивої епохи. "Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам. Він сам в своєму стилі", - проголосив І. Драч у пролозі до поеми "Смерть Шевченка".
Естетична незалежність шістдесятників - це не нігілізм, їх новаторство - не безкорінне: воно виростало з потужних національних і світових традицій, плідне засвоєння яких стало можливим завдяки відносній культурній відкритості, здобутій "відлигою". В Україну майже відразу по падінні страшного ідола ринули два духовно-інформаційні потоки.
Перший - потужна течія зарубіжної культури, яка до цього часу надзвичайно "дозовано" надходила в національний інформаційний простір, тому шістдесятники стали чи не першим після неокласиків поколінням митців-інтелектуалів, ґрунтовно обізнаних зі скарбами світового мистецтва, у тому числі модерністичного, - новітня західноєвропейська й американська поезія (В. Вітмен, Г. Аполлінер, П. Елюар, Ф. Г. Лорка, П. Неруда) й інтелектуально насичена й емоційно напружена проза XX ст. (Дж. Джойс, Е. Хемінгуей, Е.-М. Ремарк, Г. Белль та ін.). Це була духовна атмосфера шістдесятників, повітря, яким дихала їх творчість.
Другий культурний потік - фаланга імен і творів реабілітованих українських письменників, переважно представників "розстріляного відродження" (поети В. Чумак, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, прозаїки О. Слісаренко та Г. Косинка й ін.).
Існує ще й третє культурне джерело шістдесятництва - народна творчість, що теж надихала молодих письменників на естетичні пошуки (передусім пісенна, тісно пов'язана з обрядовістю), а також прадавня українська міфологія та демонологія, дивосвіт народних художниць Ганни Собачко-Шостак, Марії Приймаченко, Катерини Білокур.
Жадібно освоюючи ці скарби, шістдесятники вдовольняли свою гарячу жагу за справжнім. Переплавивши у своїй уяві найрізноманітніші художні явища, вони зважилися на "критику інакшістю" - протистояння власним словом "найпередовішому методу" закріпачення письменників - і дали українській літературі нове, оригінальне, напрочуд розмаїте мистецтво. Так, Драч не схожий на Симоненка, Вінграновський - на Олійника, а Стус - на Павличка. Літературне шістдесятництво - це гроно яскравих творчих індивідуальностей, і якраз їх неповторність, взаємна неподібність - величезна цінність, бо ж любимо ми письменників саме за унікальний, своєрідний голос, а не монотонне переспівування банальних мотивів. Комусь до смаку були модерністичні експерименти, хтось же свідомо залишався в межах традиційної поетики, оновлюючи її арсенал і розширюючи можливості образу й ритму. Іван Дзюба, наприклад, уже першими публікаціями наполохав міщанське болото: він знайшов цитати з Маркса, а потім з Леніна, які звучали викривально, і трактував їх зовсім іншим чином.
Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури.
Іван Драч подав перші вірші, незвичні й незрозумілі, так, наче його ніколи не вчили, про що і як треба писати.
Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його зазвучали апокаліптично.
Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні недозволеної щирості й одвертості...
Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія до неї була несуттєвою.
Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели "ні про що".
Євген Гуцало естетично животворив образи за межами "соціальної дійсності", а Володимир Дрозд відкривав цю соціальну дійсність із недозволеного боку.
Зовсім не те й не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Люда Семикіна, Галина Севру, Панас Заливаха, Веніамін Кушнір та ін.
Характер самозахисту був різний: одні нібито захищали соціалізм від імперського шовінізму, інші захищали здоровий глузд і людський хист від ідеологічної напасті, ще інші захищали загальнолюдські цінності, для певності прикриваючи їх ідеалами соціалізму. Але всі були в опозиції, оскільки при певній моральній домовленості робили те саме й наражалися на ту саму "революційну законність". Вони також мали деякі спільні ознаки.
Серед визначальних ознак шістдесятників на першому місці слід поставити "юний ідеалізм", який просвітлює, підносить і єднає.
Друга ознака - "шукання правди й чесної позиції". Поетів того часу називали формалістами саме за шукання своєї творчої індивідуальності (насправді ж за шукання істини - замість ідеї, спущеної зверху для оспівування).
Третя ознака - "неприйняття, опір, протистояння" офіційній літературі й усьому апаратові. Протистояння було передусім морального характеру: брутальна сила наступала на морально-етичну позицію нонконформістів - тих, хто намагався йти проти течії - чи то в публічних виступах, чи то у своїх майстернях.
Новою, про що згадали шістдесятники, була "честь імені". Саме чесні твори стали виразом моральної позиції шістдесятників. Звичайно не кожен твір був бездоганним, не однаково утримувалися на висоті нонконформізму й кожен з письменників, але всі вони були затаєним голосом громадської думки, вони явно вирізнялися й одразу ж упізнавались і редакторами, і читачами.
Сьогодні літературознавці одностайно визначають гуманістичний пафос і посилення особистого начала як головні ознаки письменництва 1960-х pp. Це означає, що в літературу прийшла "жива людина", і ця людина розкуто мислила та високо цінувала красу, не соромилася плакати й уміла сміятися, гніватися, любити - по-справжньому, а не на словах, і якраз тому спроможна була відбити свої переживання в слові, насамперед
Loading...

 
 

Цікаве