WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Олег Олександрович Ольжич (Кандиба) –життєвий шлях, літературно-наукова і громадсько-політична діяльність - Дипломна робота

Олег Олександрович Ольжич (Кандиба) –життєвий шлях, літературно-наукова і громадсько-політична діяльність - Дипломна робота

за мій дух!". Духом він був нездоланний. І те, що називається надійний. Олег нікого не підводив, завжди він дотримувався даного слова. Розбалакував мало, але сказане молодим Кандибою пам`яталося і повторювалося. Всі відали: на нього не тільки треба, а й необхідно покладатися, бо такі не зраджують і не заводять у безвихідь - навпаки, можуть вивести з манівців. Очевидно, це ще була й спадкова риса - чи результат пильного батьківського виховання. Марко Антонович, який замолоду знав родину Олесів, згадує"...прохід через вулицю і через невеликий садок перед вілею, що в ній жили Олесі, був для мене чимсь святочним. В їх помешканні було дуже затишно й справді приємно. І пізніше, заходячи раз у раз до Олесів у гості, я завжди дивувався, як при всій біді, що в ній вони жили, Олесі вміли створювати чарівну атмосферу для гостей. Тяжко сказати, хто тоді в 1926 р. мене більше причаровував: чи "старий" Олесь зі своїм невгасаючим гумором, чи тиха й така люба пані Олесь, яка мені завжди давала чи цукорок, чи якісь інші солодощі, чи молодий Олег, на якого я дивився з острахом і який вже тоді так імпонував" [66].
Незвичайність юного Кандиби помічали всі, та й він сам це розумів. "Мила Лялю! - писав він у листі до Марини Антонович. - Я маю дуже неприємну властивість все пересаджувати. Як вчитись - то до першої години ночі; як ходити до студдома - то двічі на день; а писати комусь - то доти, доки він не заскрежеще зубами і не пошле к чорту. Свідомий всього цього, я, проте, завжди корюся фатумові своєї вдачі".[40] А в своєму сгеdо - поемі "Незнаному Воякові" - скаже, як накаже собі, та й не лише собі самому:
Та ти не відхилиш свойого кінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
Трагізм не полишав Олега Ольжича ніколи, та й не позбавляв життєрадісності. Це дозволяло перебувати будь-які прикрощі, з посмішкою долати скрути. "Він тоді вже студіював в університеті археологію, - пише Марина Антонович. - Часто забігав до нас, а іноді, спізнившись на останній потяг, залишався ночувати. В нашому тісному помешканні для гостей залишалася вільна тільки вузька й коротка канапа з досить високим поруч-чям. Бідному довготелесому Олегові доводилося складатися в три погибелі, щоб на ній уміститися. Вранці, простягаючи закам`янілі м`язи, Олег пояснював, що таку позу в археології називають "похорон зі скорченим кістяком" [66].
Неординарність його мимоволі впадала в очі. Але - от несподіванка: дівчата цікавилися ним, захоплювалися, втім, на цьому все й кінчалося. Згадує Марина Антонович: "...я пробувала описати індивідуальні особливості його цікавої та комплікованої вдачі та його особистий чар. В той час я належала до найближчого кола Олегових приятелів, де з дівчат ще були Галя та Оля Кушнір і Оксана Косач-Шимановська. Часом бувало, що його приятельські почування до котроїсь із нас ставали більш "романтичними", але ми всі його дуже любили й цінили, та, як це влучно підмітила Оля (Маркусь) у своїх спогадах про Олега, якось ніколи в нього не закохувалися. Мабуть, його перше взаєм-не кохання було з американкою, яка приїхала до Праги у складі Гарвардської археологічної експедиції в Югославію. Олег до тої експедиції приєднався. Та це вже значно пізніші часи..."[61].
Ще одна цікава деталь. Олег ніколи не крився, що пробує себе в поезії: по руках ходили його присвяти, епіграми, дотепні пародії. То була, що називається, "альбомна", принагідна лірика. Не так віршування, як кепкування. Згадує Марина Антонович: "Одного разу Олег прийшов до мене з лукавою таємничою міною і сказав: "Лялю, ви, добра приятелька, мусите помогти мені вийти з халепи. Дівчата якось довідалися, що я пишу вірші, то й вимагають від мене якоїсь присвяти. Не можу ж я кожній писати окремо вірша! Я написав одного для всіх. Ваше завдання - розмножити його, відповідно змінивши у кожному примірнику дівоче ім`я і роздати дівчатам, запевняючи кожну з них, що тільки їй одній я написав присвяту". Мовилося про епіграму "Оля мила, хоч сьогодні". Отже, для багатьох виявилося новиною, що юний Кандиба теж, як і його батько, пише "серйозні" вірші, друкується в "солідних" часописах. "Десь від 1929 року нас здивувала несподівана поява Олегових віршів у різних журналах, як, наприклад, "Літературно-науковий вістник", "Студентський вісник" та інших. У деяких числах було надруковано один чи два вірші. - Бувши вірною поклонницею всіх Олегових Муз і Грацій, я всі ті вірші переписувала у зошити і тепер маю рукописні збірники таких поезій, що їх немає в ніяких антологіях. Доти ми знали, що він пише жартівливі, короткі віршики, якими нас обдаровував при всяких нагодах. Аж тут раптом з`явилася серйозна творчість, яку зовсім не можна було назвати початковою. Олег був настільки самокритичний, що ніколи не опублікував би - на його думку - неготового вірша. Він мав однаково строгі вимоги до своєї та до чужої поезії. Це вповні виявилося при підготовці до друку першої збірки "Рінь". Спочатку Олег сам старанно пересіяв усі друковані й недруковані твори, а потім довго радився з зацікавленими тою справою знайомими. Часом було голосування, які вірші варті того, щоб увійти у збірку. Звичайно ми прохали додати ще той чи інший вірш, але Олег був невблаганний. Єдиний виїмок він зробив, включивши "Ганнібал в Італії" на настирливе прохання мойого брата Марка, але потім він довго сумнівався і нарікав, що того не треба робити" [67].
Улас Самчук писав: "Коли ж після 1930 року у Львівському "Літературно-Науковому Віснику", що його редагував славетний Д. Донцов, почали появлятися короткі стаккато, віршики, підписані - Олег Ольжич, він відразу потрапив до передових поетів того середовища і зайняв одно з перших місць емігрантського Олімпу. На відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам`яним... Звичайно мовчазний, висловлювався коротко і уривно, міг сидіти в якомусь куті серед свого товариства,витягнувши довгі ноги в погано чищених черевиках, і читати, а то й навіть писати на коліні свої шкільні завдання, а потому і свою університетську іспитову працю"[54].
Михайла Мухина 1934 р. писав: "Але при цій нагоді я все підношу свій голос за видання Вашої збірки. Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховуюче значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, "народжений напередодні" рр. 1914-1921, і як такий, Ви високовзірцевий для цілої генерації.
Залишіть капризувати і погляньте мужньо і одвертими очи-ма на Ваш дотеперішній доробок. А зрештою, прошу мати на увазі не Ваше реноме чи славу, а життєву потребу стількох молодших, для котрих Ви мусите й можете бути одиноким метром, а Вас тим часом на арені й бракує"[55].
Олег Ольжич, як яскрава особистість, посав прявляти себе досить швидко. Сприятливу атмосферу створено було батьками. Та довгострокова розлука з батьком, злидні, змушеність забезпечувати сім`ю не могли не відбитись на на творчості. Перші вірші, на мою думку, були занадто серйозні з глибоким підзмістом, інколи навіть не по-дитячому сміливі, що не є характерним для дітей 8-9рр. ("Корови", "Весна")[40,33]. Знайомство Олега Ольжича в юні роки з
Loading...

 
 

Цікаве