WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Олег Олександрович Ольжич (Кандиба) –життєвий шлях, літературно-наукова і громадсько-політична діяльність - Дипломна робота

Олег Олександрович Ольжич (Кандиба) –життєвий шлях, літературно-наукова і громадсько-політична діяльність - Дипломна робота

не з ними, а з дорослими курми і, коли якесь занадто їй обридало, злегка дзьобала його в голову або плече".
Тут розпочинається наступний етап життя молодого півника і четверта частина оповідання. Рудька тут можна порівняти з підлітком, що весь час намагається бути попереду всіх, виділятись серед своїх однолітків, показувати свою хоробрість, мужність, і те, що характерне для півнів - чудесний голос. Це йому вдається, незважаючи на старого півня. У курячому суспільстві існували свої закони, та не кожному було по душі виконувати їх". В курячій суспільності панують суворі закони. Найважливішим з них є закон шанування старшого. Хай ви будете які хочете мізерні, а коли хтось молодший за вас на два дні, то малий він чи високий до неба, а мусить вам коритися. Ви Можете скубти його, можете ганяти по подвір`ю, і він не смітиме вам слова сказати. Певне, що трапляються бунтарські душі, які не коряться благочестивим звичаям, але їх не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку і самі знають, на що ідуть. Все це найліпше було б бачити за вечерею, коли все гро-мадянство збиралося навколо господині. Кожний бив другого чи для того, щоб зірвати свою злість за те, що не може з`'їсти сам всього зерна, чи просто для того, щоб показати, що має право його вдарити. Скільки тут було вигуків, і справедливого гніву, і гіркої образи! Скільки погроз і жалібного нарікання!".
Виживання у такому суспільстві не було найтяжчим лихом. Лихом було намагання господарів впіймати Рудька і віднести у невідоме. Всіма силами він намагався уникати зустрічі з ними, та морози загнали всіх курей у курник. Разом з морозами у їх життя прийшли нові зміни. Так розпочинається наступна частина твору. Після першої прогулянки по снігу, багато курей померзло. Між курми півник став уже "парубком" і боротьба за курей стала жорстокішою. І слова: "Ніхто не б`ється так завзято, як повстанці. Бо знають, що їм нема дороги назад. Тому завжди стається, що півень-повстанець перемагає своїм завзяттям пана-гнобителя", - ніби взяті із життя самого автора. Боротьба півня "за своє" привела на базар.
У шостій частині автор показує як Рудько отримує нове життя на новому подвір`ї. Ця історія залишається не закінченою, даючи читачеві широкий простір для своєї фантазії. Автор лише добавляє: "Коли ви вгледите десь малого червоного півня з пишним хвостом і покаліченим смілим обличчям, знайте, що це напевне мій Рудько!".
З першого погляду твір здається простим, оскільки головним героєм є свійська птиця. Та не все так просто. Потрібно мати чимало терпіння щоб помітити у поведінці свійської птиці стільки подробиць. Як відомо, Олег Ольжич чимало часу приділяв спостереженням, а пізніше виливав свої почуття у власних творах. На мою думку, в вирі життя цим героєм і був сам Олег. Не називаючи свого імені, показує своє життя та становлення як особистості. Ці висновки можна зробити, прочитавши один з листів батька до Олега. В цьому випадку батько, як квочка підштовхує свого до дорослого самостійного життя: "Коли ж нарешті, Олег, ти перебореш свою безволість і рабство розума перед найдрібнішим бажанням? - пише О. Олесь 1926 р.- Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам зробив?! Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою. Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і ти - птах!"[66].
Для того, щоб краще зрозуміти якою людиною був Олег Ольжич, варто звернути увагу на те, що писали в своїх листах про нього друзі, знайомі, рідні. Наводимо листа О. Олеся до свого безпутного синочка. Текст доволі несподіваний, проте доводить, що не був О. Ольжич небожителем, потойбічною істо-тою, лише людиною з плоті і крові. Але від того не стає образ його менш привабливим і світлим. Олександр Олесь 1926 р. у листі повчає сина, називає його куркою, яка сліпо кориться долі, не виявляючи активності : " по суті безкрила курка, бо крила має тільки той, хто має сильну волю: твердо, непохитно, незломно іти вперед до наміченої мети. Твій шлях - шлях п`яниці, коли останній вертається додому. Ти щохвилини спиняєшся на дорозі, вливаєшся в юрбу, плутаєшся серед неї, ловиш разом з нею ґави і губиш свою провідну зірку. Хіба не час уже покінчити з латинню, хіба не можна було до цього часу хоч на 1/3 знати англійську мову, хіба не міг ти, беручи уроки і зараз німецької мови, бачачи д-ра Кушніра і всю його родину, уже забути про Гайліборна, вже давно перекладати щось інше?! Подумай і візьми себе в руки. Воля не робиться, а кується людиною. Перестань втішатись тим, що ти вище своїх трьох-чотирьох товаришів, що ти знаєш "Зяблика", а "X" не знає, що ти читав "Кайдашеву сім'ю", а "У" ні. Не довговічні сі лаври і дістаються досить легко. Єсть одна квітка на снігових Альпах. Вона так споріднена з сонцем... Я хотів би, щоб вона була в твоїх руках.
Твій бідний батько"[40].
Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив "по-словацькому": комір сорочки поверх коміра піджака. Марина Антонович (перша його любов) змалювала такий портрет: "Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, що знали Олеся в молодості. Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м`якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу . Зате він дуже тонко відчував, розумів і любив природу. На його думку, життя в місті робило людину штучною, спутаною різними умовностями та наслідками. Іншою ділянкою його зацікавлення був фольклор. Олег добре знав і цінив народну творчість в усіх її виявах. Його репертуар народних пісень був прямо невичерпний. На прогулянках кожний із нас мусів згадувати маловідомі пісні ("стрілецькі" та інші штучні були суворо заборонені), а потім усі спільно обмірковували, з якого періоду української історії дана пісня походить"[66]. А ось Катерина Білецька, дружина Олега Ольжича: "Співаючи народні пісні, Ольжич дивився замріяно кудисьдуже-дуже далеко, а його очі, легко прижмурені, губилися у невідомих нам місцях". Вона ж таки спостерігала: "...я звернула увагу на його очі: сіро-зеленого кольору, блискучі, мов покриті сльозою, ласкаві, усміхнені, добрі. Як тепер собі пригадую: його очі ввесь час випромінювали із себе загадкове сяйво безмежної і беззастережної віри у вічну красу, що знаходиться в природі, а особливо в людині. Одначе очі ці, залежно від подій, набирали різних світлотіней, які віддзеркалювали його почування і настрої" [66]. Так, він не був писаним красенем, але мав щось таке у виразі обличчя, котре не забувається. Це засвідчують усі, хто з Олегом Ольжичем стикався бодай один раз у житті. Загадковий, принадний, молодий і не дуже фізично сильний. Та ж Марина Антонович розповідає, як він зголосився її супроводжувати, коли вона перепливала (у Празі) Влтаву, і замалим не потонув. На середині ріки, не такої вже й широченної, він раптом пішов на дно - і добре, що нагодився випадковий човен: Олега врятували. За кілька років він напише: "Прокляття моїй плоті, / Що слабша
Loading...

 
 

Цікаве