WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчість Степана Процюка (пошукова робота) - Реферат

Творчість Степана Процюка (пошукова робота) - Реферат


Пошукова робота
на тему:
Творчість Степана Процюка
ПЛАН
1. Біографічна і творча довідка
2. Огляд роману С.Процюка "Інфекція"
3. Огляд роману "Тотем"
Список використаної літератури
1. Біографічна і творча довідка
Серед письменників, яких досі прийнято називати "молодшим поколінням" (уже за присутності "наймолодшого") постать іванофранківця Степана Процюка виділяється вже бодай тим, що, приміром, важко відшукати людину, котра, читаючи його прозу, залишалася байдужою.
Комусь він нестерпно, буквально шалено подобається, інші ж його писання, навпаки, люто ненавидять. Академік Іван Дзюба, приміром, висував Процюків роман "Інфекція" на Шевченківську премію, а письменник із Вінниці Леонід Пастушенко натомість тяжко "облаяв" цей же твір у "Літературній Україні"… Вважається, що подібний різнобій думок є свідченням справжнього таланту.
Степан Процюк (1964 р. Н.) - прозаїк, поет, есеїст. Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року на Львівщині. Лауреат кількох літературних премій. Викладач університету.
Окремі твори С. Процюка перекладені іноземними мовами. Автор 8 книг. Найостанніші з них - книги прози: "Шибениця для ніжності"(2001), "Серафими і мізантропи"(2002), "Інфекція"(2002). Викладає українську літературу в Прикарпатському університеті, живе в Івано-Франківську. У листопаді 2002 року висунутий журналом "Кур'єр Кривбасу" на здобуття Шевченківської премії у галузі літератури.
На початку 90-х літгурту "Нова дегенерація", в який входив С.Проців, вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації. Шалено обурювався у щоденниках і на радіо нині покійний Олесь Гончар, як, мовляв, вони могли так назвати свою "бригаду". Гончар приписував майже профанацію "святощів". Але яких, лише хотілося тоді його запитати?.. Два Івани - Андрусяк, Ципердюк і С.Процюк не лише входили до цього ефемерного і крихкого літальянсу, але були справжніми друзями. Але література є справою одиниць, а не корпорацій, якими би вони не були зворушливими. І їх три збірки поезій у книзі "Нова дегенерація", що одразу стала популярною серед шанувальників віршарства, виявилися єдиним матеріалізованим літературним проектом. Надалі їхні шляхи розійшлися...
Близько 5 років як С.Процюк не написав жодного поетичного рядка, незважаючи на достатні професійні навички. Для С.Процюка написання поезій завжди було актом священнодійства. Потім щось надламалося, і С.Процюк "зрадив" поезії, перейшовши виключно на прозу. Цей процес "ренегатства" був доволі болючим, С.Проців навіть зізнається, що пережив період поетоненависництва, а також відрази до шквалу графоманії в "сучасному українському літературному процесі".
Зрештою, складну анатомію розчарування, сорому чи туги за віршарством С.Проців намагається відобразити у своєму новому і, м'яко кажучи, доволі жорсткому романі "Жертвопринесення".
На думку самого автора, його проза - це питання віри і збіг з певним читацьким психотипом. Сучасна література у сучасному шаленому світі не може, з його точки зору, бути недозрілою інфантою чи дитятком із молочними зубами. Адже у світі, де безперервно вивітрюються цивілізаційні парфуми, давно розгублені сентиментальні ілюзії. І С.Проців як людина сентиментальна і вразлива стає автором, котрий намагається без прикрас і лакувальницького макіяжу заглянути у душу сучасної людини, зокрема української.
С.Процюк каже, що іноді малознайомі люди вважають його надміру амбітним. Знову парадокс, бо всяка "зірковість" і пихатість С.Процюку видаються нерозумним і кумедним вар'ятством. Інша справа, що існують письменницькі маски, які можуть використовуватися як захист від агресивного і здебільшого провінційного середовища. Важливо лише, щоб маска не приросла до справжнього обличчя.
Щодо пліток і натяків, то "вовка боятися - в ліс не ходити". За великим рахунком, кожен письменник відтворює те, що його найбільше хвилює. У випадку прози С.Процюка справа ускладнюється ще й тим, що ця проза містить ефект авторської "присутності" чи інтимізований оптичний обман…
Невід'ємним елементом прози С.Процюка є часто екстравагантні та ексцентричні любовні історії. Як зізнається сам автор, що в юності пережив майже страждання молодого Вертера, що пізніше значно підсилило його інтерес до копирсання в категоріях "інь" та "янь" і спроб художнього зображення психології і патопсихології стосунків чоловіка та жінки.
Якщо зважати на те, що навколо творчості С.Процюка в літературних виданнях точаться дискусії, особливо останнім часом, до неї проявляють інтерес науковці і навіть програми для загальноосвітніх шкіл, то, можливо, хтось назвав би це успіхом. Але на думку С.Процюка його письменницька доля залежить виключно від читача, бо лише він є найважливішим мірилом потрібності моєї літературної праці. І якби за кілька місяців, - каже С.Процюк, - припустимо, у Львові, Києві і Харкові розкупили в книгарнях і видавництвах всі наявні там примірники моїх збірок повістей "Шибениця для ніжності", "Серафими і мізантропи" чи роману "Інфекція", автор би сказав тоді з чистою совістю: так, я вважаю себе успішним літератором.
2. Огляд роману С.Процюка "Інфекція"
У романі "Інфекція" Степана Процюка основний масив тексту щедро пересипаний запашними лексемами і словосполученнями на кшталт "артикуляційна оргія обличчя" (це про п'яного головного героя), "рецидиви відродження лівої ідеології у сучасній Європі" (це розмова головного героя (того, що з оргією на обличчі) з головною героїнею після першого вдалого (для головного героя) сексу), "генітальний безум", "лімфа непорочності" (про що це, я не зрозумів, але, здається, про Київ), "збезуміла кролиха, якій ущеплено некерований ген сексуального сказу" (еротичні мрії головного неґативного героя), "сільські дидаскалки" (в контексті щось поза сумнівом пов'язане з українською літературою), ну і так далі. Є, є за що зачепитись оком, аж до цілих речень і фраз, побудованих Степаном Процюком в такий спосіб, що після прочитання їх вже й холодний розум усе стравлює і приймає, а гаряче серце і далі зачудовано повторює, як ось це, моє улюблене - "Київське ґетто, слова російського не почуєш, наче опиняєшся на острівку національного щастя, державної відбулості, навколо всі однодумці. Одним словом, настрій якнайсприятливіший для розслабухи, трішки випив, пожвавився...", ну і далі за текстом.
Все ж, попри всі Степанові заморочки (або, як сказав би сам автор - гіперстепанові псевдозаморочки), можна сказати - безумовно, цей роман, зрештою, як і все, написане Степаном, цікавий передусім мовно (безумовно). Подієве його наповнення відступає вбік одразу ж після першого авторського демаршу, в якому горопашний Сава Чорнокрил (головний герой, той, що з оргією на обличчі) чомусь не любить України. Далі все більш-менш у цьому дусі, й говорити особливо немає про що. Натомість хочеться говорити про мову, саме про неї, тому що коли знаходиш в романі місце, де чиїсь руки "скидають із володарки одяг, лишаючи її у костюмі Єви",мимоволі відзначаєш про себе, що в цьому випадку "костюм Єви" звучить приблизно як "костюм водолаза". Загалом мова видає Процюка. Говорити, що це просто авторська мова - зайве. Це така собі суперавторська гіпермова, якою користуються всі без винятку герої роману, незалежно від соціального, алкогольного чи емоційного стану. Я вже мовчу про статевий поділ - справді, що там заморочуватись, баба теж має право на свою гіпермову.
Це особливо зворушливо, тому що авторська присутність вгадується всюди - й під час політичних промов, і під час пейзажних описів, і під час любощів. Під час любощів особливо цікаво впізнавати авторську інтонацію у тривожних зойках, скажімо, головної героїні - вставляє, чого там. У принципі, можна все це звести до проблеми невиписаності - і те, що всі герої роману говорять, як Степан Процюк у житті, і те що говорити так у житті, попри всі намагання автора надати діалогам життєвості, можуть хіба що якісь лінґвістичні монстри й акули, нормальна людина такого не подужає, яка вже там розслабуха з такою кількістю складнопідрядних наворотів. Можна списати на авторську невправність цілковите нехтування діалогами, бо й уявити собі діалоги цих людей просто-таки неможливо. За всіма цими більш-менш ретельно виписаними образами стоїть печальний і наскрізь монологічний Степан Процюк, для якого головне навіть не те, порозуміються герої поміж собою чи ні, а те, що Сава Чорнокрил України не любить, і що ти йому - Саві Чорнокрилові - зробиш!
Отож,
Loading...

 
 

Цікаве