WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українська література за п'ятдесят років (1917-1967) - Реферат

Українська література за п'ятдесят років (1917-1967) - Реферат

ідейно-мистецького спрямовання літератури. Почали появлятися твори ідеологічно дуже витримані, сповнені гнівного патосу клясової боротьби, програмові і пропагандивно-партійні. Але художньо - безкрилі, безбарвні, неправдиві, холодні. Мистецьку правду заступило безконфліктне лакування дійсности. Лише кілька творів з тогочасної прози: "Кварцит" Ол. Досвітнього, "Вершники" Ю.Яновського і "Людолови" Зінаїди Тулуб та добірку ліричних мініятюр відсуненого на периферію і замовчуваного В. Сосюри можна виділити на фоні загальної сіризни одописання. Але ані "Кварцит", ані "Вершники", ані "Людолови" своїм духом і стилем не належать до тридцятих років. Вони лише завершували собою героїчний фарватер активно-романтичного напрямку української літератури 20-тих років.
У тридцяті роки, силою політичного втручання, запроваджують в історичну науку і белетристику сталінську антинаукову теорію "найменшого зла". Вона відновила, в трохи новій формі, стару російську великодержавну історичну схему. Ця схема стала обов'язковою і для української історичної белетристики тридцятих років. Після "Людоловів" всі наступні історичні повісті, романи і драми творились уже на базі цієїантинаукової й антиукраїнської історичної схеми, що, на жаль, панує й по сьогодні. Але це вже була не література, а "політика, обернена в минуле".
У ділянці поезії зникають усякі творчі шукання. Поезія знижується до пропагандивного примітивізму. Смертоносний "соцреалізм" накладає своє тавро на всю поезію тридцятих років. Запановують бойові воєнні марші, лозунгові ритми, катохвальні оди, рабські послання, колективні поеми і гімни вождю.
Українська драматургія переживає подібну кризу. Драма цих років - це не художнє зображення життя, а примітивна пропаганда антинародних, антиісторичних і антинаукових політичних гасел, експериментів і настанов партії в добу терору і "культу особи".
Українське літературознавство перестало фактично існувати. У ті темні роки не вийшло ні одної солідної монографії, ні одного підручника з історії української літератури. Не вийшло ні одного академічного видання клясичної літератури. Декілька загальних, перетканих офіційною пропагандою, статей про Шевченка,. Франка, Лесю Українку і Грабовського справи не рятують. Єдина спроба академічного видання творів Тараса Шевченка (до стодвадцятип'ятиріччя з дня народження поета) по-перше, не була закінчена, а по-друге, на цьому псевдонауковому виданні (як і на виданнях Івана Франка й Лесі Українки), позначилась варварська рука цензури доби "культу особи". Цілий ряд творів, що не відповідали духу того нелюдського часу, просто викидалися з повної збірки або друкувалися з куп'юрами, навіть без зазначення цього.
Отже, тридцяті роки - це не нормальний літературний процес. Це - атмосфера терору і нищення всіх основних кадрів поетів, прозаїків, драматургів і критиків. У літературній науці, критиці й мистецькій літературі це - мертва доба. І такою вона залишиться в історії української літератури назавжди.
* * *
У добу другої світової війни (1939-1945), українська література була розп'ята по обидва боки фронту. Українська радянська література, при своїй службовій пропаґандивній ролі, помітно відчула спад терору і пильности наглядачів. Це сприяло деякою мірою тому, що навіть в тих межево тяжких умовах українська література, головно поезія і літературознавство, дали дещо свіже й варте уваги. Маємо на увазі поезії й поеми Максима Рильського (цикл "Неопалима купина", "Мандрівка в молодість" - тільки редакція воєнних років а не спотворена вимушеною переробкою післявоєнного часу тощо), поезії В. Сосюри, Леоніда Первомайського, А. Малишка; прозу Олександра Довженка, Юрія Яновського, Олексія Кундзіча, Леоніда Смілянського.
Історики та літературознавці довершили, можна сказати, великого подвигу: в тяжких умовах війни, одірвані від рідного краю й потрібних архівосховищ, все ж таки зробили те, чого не могли зробити за п'ятнадцять років, сидячи в архівах і бібліотеках Академії наук. По-перше, підготували кількатомну історію України, перший том якої вийшов друком вже 1943 року. По-друге, в тих же саме умовах літературознавці написали і 1945 року видали том "Нарисів з історії української літератури". На ті часи це було неабияке досягнення, гідне признання і пошани.
Але, замість пошани, вчені й письменники діждались чогось іншого, може, навіть, вже неочікуваного. Як тільки скінчилась війна, можна сказати, на другий день після підписання мирного договору, коли диктатура почула, що захитаний під ногами ґрунт стабілізувався, почався новий погром української літератури і науки. Жупел "націоналізму" знов висувається на перший плян. Оскаженіння "культу особи" доходить свого апогея. Всі досягнення років війни і всі пляни дальшого розвитку знищуються, засуджуються. Українська література на ціле післявоєнне десятиріччя знову входить у смугу смертоносного підсоння диктатури партії, і лише смерть тирана, 5 березня 1953 року, приносить полегшення.
* * *
У роки німецької окупації, під час і після другої світової війни, по цей бік фронту й поза межами Радянської України опинилося чимало працівників української літератури: поетів, прозаїків, драматургів, критиків, літературознавців. Були серед них такі, як Тодось Осьмачка, Аркадій Любченко, Віктор Домонтович, Освальд Бурггардт (Юрій Клен), Владимир Державин, Докія Гуменна, Іван Багряний, Михайло Орест, Святослав Гординський, Василь Барка, Роман Купчинський, Вадим Лесич, Анатоль Гак, Никифір Щербина, Василь Гайдарівський, Іван Керницький, а з молодших - Олекса Веретенченко, Яр Славутич, Борис Олександрів, Михайло Ситник, Леонід Полтава, Ганна Черінь, Петро Карпенко-Криниця та багато інших. Якщо
до цього досить потужнього загону літераторів долучити старше і молодше покоління першої еміграції (В. Винниченко, О. Олесь, Дмитро Чижевський, Остап Грицай, Ілля Борщак, Євген Маланюк, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Улас Самчук, Олег Ольжич, Олена Теліга та інші), то матимемо загальну уяву про діячів української літератури поза межами Радянської України.
Як по цей, так і по той бік фронту, а пізніше, після закінчення війни, як по цей, так і по той бік кордону, українських письменників хвилювала доля світу взагалі й України та українського народу зокрема. В минулому і сучасному. Ідея свободи і державної незалежносте України, доба сталінського терору та її наслідки, ідея права і свободи людини взагалі, ненависть до поневолювачів усіх забарвлень і відчуття трагедії сучасного світу. І це все - поруч з особистою лірикою кохання, природи, філософських роздумів. Ця широка гама
Loading...

 
 

Цікаве