WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українська література за п'ятдесят років (1917-1967) - Реферат

Українська література за п'ятдесят років (1917-1967) - Реферат

машина", "Намисто", "Пророк"), О. Олеся ("Чужиною"), Федора Дудка ("Дівчата одчайдушних днів"), Уласа Самчука, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Юрія Дарагана і, нарешті, опроміненої видінням нової людини, тоді ще зовсім юної поетки Олени Теліги. Ця ідея включала в свій засяг цілу гаму проблем: соціяльних, моральних, культурних. Вони розгортались і поставали цілим фронтом.
Поезія, проза, драма вперше досягли різноманітного жанрового і мистецького вияву. Від народньої лірично-пісенної поезії Андрія Панова - до модерного, сповненого іскрометного патосу й гострої іронії Миколи Бажана, Василя Мисика та Євгена Плужника. Від реалістично-побутової повісти Андрія Головка й імпресіоністичної новелі Григорія Косинки - до соціяль-но-утопійного роману В. Винниченка. Від революційно-побутової іпсихологічної драми Якова Мамонтова - до наскрізь нової філософсько-трагедійної, активно-романтичної драми Миколи Куліша.
Здиференційоване літературне життя, вільне змагання і боротьба різних стилів, напрямків за вищий рівень мистецького бачення світу були животворчим прапором цих років. Зросли й заклали перші основи систематичної праці українська літературна критика й наукове літературознавство. На чолі з Сергієм Єфремовим, Володимиром Перетцом, Миколою Зеровим, Олександром Білецьким, Павлом Филиповичем, Миколою Хвильовим, Володимиром Юринцем, Андрієм Річицьким, Яковом Савченком та багатьма іншими розгорнена була велика праця над тисячолітньою історією української літератури: від усної, фолькльорнрї доби, через перекладну літературу і "Слово о полку" до найновіших пореволюційних появ.
Вперше в історії України великі мистці слова і думки - від азійсько-арабських та греко-римських починаючи, і сучасними західноєвропейськими кінчаючи, - пробили собі безпосередній шлях до українського читача. Вперше світова література стала об'єктом плянових академічних студій кваліфікованих українських дослідників і критиків. Розквитає як суверенна сила український театр, у проводі якого стоїть "Березіль" з Кур-басом на чолі. З ним виростає славна драматургія Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Івана Кочерги, Мирослава Ірчана. Досягає значного розвитку українське образотворче мистецтво. На світову арену виходить переможно українське кіномистецтво. Фільми Олександра Довженка "Звенигора" й "Земля" й досі репрезентують Україну на світовому екрані.
Одною з панівних ідей 20-тих років була ідея боротьби з т.зв. "малоросійським комплексом". Боротьба з психологічною категорією рабства, нижчевартости, провінційности, як спадщини минулого. Ця ідея проймає "Мину Мазайла" і "Патетичну сонату" М. Куліша, багато творів, включно з "Вальдшнепами" Миколи Хвильового, "Вертеп" Аркадія Люб-ченка, "Смерть" Б. Антоненка-Давидовича, "Розмову сердець" М. Бажана, "Майстер корабля" Ю. Яновського, "Чорне озеро" В. Гжицького, "Нас було троє" О. Досвітнього, "Робітні сили" М. Івченка, "Місто" В. Підмогильного та багатьох інших.
Візія ідеї "азіятського ренесансу" в мистецтві й утвердження вітаїстич-ного активного романтизму, як стилю доби, засвідчили, що прийшов кінець вікової гегемонії російської літератури на Україні, що українська література стає на свій власний суверенний шлях розвитку, беззастережно орієнтуючись на здобутки літератури всіх народів світу.
Туга за рівністю. Бажання надолужити втрачений час. Стати поруч з іншими народами, як рівний з рівними. Це було не хворобливе почуття виключности чи вищости. Ні. Це було лиш природне почуття гідности недавно поневоленого, народу. Почуття свого права і свободи. Бажання стати "самим собою". Пригадаймо, як Максим Рильський у збірці "Гомін і відгомін" з тугою писав:
Ми ще ніколи не були собою,
Не підіймали стяга на морях,
Ні по чужих невиданих краях,
Де квіти квітнуть барвою новою.
Йому піднесено вторив Юрій Яновський у першій пісні до "Чотирьох шабель":
Чудесні дива ходять по морях
І манять нас і закликають ніжно.
Та що нам їхній бунтівливий стяг,
Коли не стяг це нашої вітчизни!
Молодий лірник-сліпець, з поеми М. Бажана "Сліпці", кидає таке енергійне гасло:
Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти -
Як муж, а не мученик...
Чуєш?
Як муж!
Це була мова доби. Вона свідчила, що народжувалась і утверджувалась активістична свідомість молодої нації, свідомість народу, "що вгору йде, хоч був запертий в льох". Цей героїзм і самопосвяту, як основну тенденцію свідомости двадцятих років, висловив тоді ще зовсім молодий поет Василь Мисик в поемі "Конкістадори":
Огненний прапор, він встає, гуде,
П'янить, сповняє нас безумством лютим.
Жорстокі й радісні ми в світ новий ідем.
Або умрем в огні, або здобудем!
Або здобуть, або в огні згоріть!
Не даром, ні, ми трупами впадем біля порогу.
Ви, що за нами ідете, ідіть.
Ми прокладаєм вам дорогу.
Віра в свою правду. Світогляд не "мученика", а "мужа", не "сліпця", а "прозрілого". І як завершення - глибока віра в майбутнє України. У боротьбі і творчому змаганні зростала й утверджувалась на, високих мистецьких позиціях українська література двадцятих років. Дійшла до стану змужніння. Заговорила на повний власний голос. Готова була до нового, вищого творчого кроку. Бетовенська "Патетична соната", в героїчно-драматичній інтерпретації Миколи Куліша, символічно завершувала ту переможну добу.
* * *
Рік 1929-й, рік "великого перелому", перекреслив всі досягнення і пляни двадцятих років. А постанова ЦК ВКП(б) від 22 квітня 1932 року, "Про перебудову літературно художніх організацій", остаточно припинила навіть відносно буремне життя літератури. Настала доба уніфікованого і, психологічно, уніформованого літературного процесу з єдиною приписаною згори, творчою методою "соціялістичного реалізму". Літературний процес вступив у моторошну добу "проклятих років". Схвильована уява двадцятих років про романтичну "гору Гелікон", "азіятський ренесанс у мистецтві", провідну ролю в ньому українських мистців, зустрілась з страшною дійсністю. У ній згоріла творча уява багатьох письменників. В одних згоріла в справжньому, а в других - у переносному розумінні цього слова. Замовкнути, не писати - не можна було. Це розцінювалось як вияв активного протесту й боротьби проти режиму. Треба було або писати так, як того вимагали, або йти на розп'яття. Більшість - понад 220 письменників - була знищена. Меншість - близько тридцяти шести - писала. До неї долучались молоді адепти, бо творчий геній народу невичерпний. І літературний процес зовні продовжувався.
Запанувало палюче підсоння доби "культу особи". Воно визначило рівень
Loading...

 
 

Цікаве