WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дисидентський рух в Україні (60-70-х рр. ХХ ст.) - Курсова робота

Дисидентський рух в Україні (60-70-х рр. ХХ ст.) - Курсова робота

прахом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки "Поезії" (1990), "Вікна в позапростір" (1992), три томи "Творів" (1994-95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади "Не відлюбив свою тривогу ранню...". Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).
Отже, розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.
2.3 Придушення дисидентства
На Україні дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х рр.
Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.
Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.
У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої "парасолі гласності", як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських "в'язнів совісті".
Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.
Отже, уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р. , коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.
ВИСНОВКИ
Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.
У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.
Шістдесятники - нове плідне покоління письменників, до якого
належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.
Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.
Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р. , коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 616с.
2. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови і Р.Штуса. - К.: Генеза, 2002. - С. 211-212.
3. Кріль Н. Сузір'я яскравих зірок на тлі тотальної негоди // Дивослово. - 2005. - №5. - С.2-8.
4. Наєнко М. Історія українського літературознавства. - К.: Академія, 2001. - С.281-287.
5. Сверстюк Є. Блудні сини України. - К., 1993. - С. 23-33.
Loading...

 
 

Цікаве