WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Жовтий князь” В.Барки – реквієм жертвам голодомру - Курсова робота

Жовтий князь” В.Барки – реквієм жертвам голодомру - Курсова робота

грабували її, не давали вiльно дихати. Через те й була Україна вбогою i знедоленою, як шевченкiвська Наймичка, та була ж вона завжди сильною духом. Хоча i випало на долю нашого народу найстрашнiше - голод. Померлих вiд голоду 33-го року бiльш нiж у два рази бiльше, нiж загиблих у вiйну. Вимирали родини, села. Моторошно стає, коли читаємо спогади тих, хто пережив це зло, коли ознайомлюєшся iз архiвними документами, а ще бiльше завмирає серце, коли разом iз родиною Катранникiв стаєш свiдком голодомору, проймаєшся їхнiм жахом, вболiваєш за них.
Чи не єдиним з усiєї української людностi, кому художнiм словом вдалося вражаюче вiдтворити не бачену ще нiде у свiтi, а пережиту, страшну картину голодних рокiв, був Василь Барка (Василь Костянти нович Очерет). Повiльно повертаються до нас твори українських письменникiв iз дiаспори, а, безперечно, i В. Барки, якого в Українi не те, що не читали, а навiть i не згадували, бо склалося так, що йогоiм'я потрапило пiд багатолiтню заборону. Голодомор повернув нам забуте iм'я. Саме його роман "Жовтий князь" розтривожив нашу iсторичну пам'ять про голод 1932-1933 рокiв.
Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський - родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiв ни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм'я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi - пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi - буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами - дорослих, казками - дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Це вiн дає влучнi назви людям i нелюдам, залежно вiд того, як вони заробляють свiй хлiб на прожиття: хлiбо-труди, хлiбо-куси, хлiбо-проси, хлiбо-вози, хлiбо-дани...
Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранни ком i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони - люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона - християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось, прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна - партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого "свiтлого майбутнього". А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання - це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше - вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш - ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислюва лись ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?
Коренi її - в одвiчнiй родиннiй педагогiцi, в основi якої лежить глибока повага до людини, дотримання законiв християнської моралi. У сiм'ї Катранникiв всi жили один для одного. Висока етика родинних стосункiв передавалася дiтям, потiм внукам. А йшли вони вiд бабусi Христини Григорiвни.
Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайна селянська хата, пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим кроком до знищення, бо хата для селянина - це надiйне родинне гнiздо, запорука миру, достатку, оберiг. А її зруйнування - це початок власної смертi, як фiзичної, так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеного українського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимирає сiм'я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник - батько не здатен утримати родину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого - починається людоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi? Хоча людьми править в час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди як можуть пiдтримують один одного.
Автор очима Дарiї та Мирона бачить, що зникає краса i душi, i природи. А вони умiли бачити їх у життi. Знали вони, що саме краса живить людське серце, душу. А тирани хотiли її, красу, вбити, але не вдалося [9].
Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.
Голод свiдомо планувався ще з лiта 1932 року. Плани здавання зерна державi були вищими, нiж реальний урожай. У жовтнi 1932 року партiйно-державна верхiвка ухвалила холоднокровне рiшення: вийти з кризи шляхом конфiскацiї запасiв зерна у хлiборобiв. За кiлька мiсяцiв надзвичайнi комiсiї пiд керiвництвом найближчих спiвробiтникiв генсека - Кагановича, Молотова, Постишева - викачали з українських селян внутрiшнi фонди - продовольчий, фуражний, насiнневий. Представники мiсцевої влади органiзували в селах спецiальнi бригади, якi викликали по одному всiх селян, вимагали негайно на станцiю вiдвезти мiшок зерна. Вiдпускали тiльки пiсля того, як селянин погоджував ся. Це було не
Loading...

 
 

Цікаве