WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка. (Урок) - Реферат

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка. (Урок) - Реферат

відповіли.
Довженка не пускали в Україну з багатьох причин. Та суть головної з них тонко вловив М.Шевченко: "...Відсутність Довженка на Україні багато кому розв'язала руки. Скажімо, якби був поруч Довженко, не так би пережив перше "вправление мозгов" Гончар. Думаю, що Олесь Терентійович взагалі збувся б трохи іншим. Адже брав би він на свої рамена проблеми нашої духовності "не з землі", а з Довженкових пліч, не надривався б, проходячи те, що Довженко вже пройшов, - дорогу, яку підготував він для поколінь. Якби був Довженко, певне, затишніше було б Рильському і Сосюрі... Думається, при Довженкові не так легко розсипали б та розбили шістдесятників".
До речі, перебування геніального кіномитця в Москві не можна оцінювати лише з негативної сторони, хоча ніде правди діти, що туга за Україною гнітила хворого Довженка й передчасно вбила його. У Москві Довженко знаходився у значно більшій безпеці для власного існування, ніж у Києві. Згадаймо, щоб збагнути закони тоталітарного ладу, популярне в мистецьких кулуарах радянське прислів'я про те, що коли за якийсь фішок творчим інтелігентам в Москві стрижуть нігті, то в Києві за не саме - руки по лікті, а також анекдот, в якому на запитання, де в Радянському Союзі можна жити більш-менш нормально й хоч трохи захищено, лунала відповідь: " У трьох містах: в Москві, в Москві і ще раз у Москві".
Є наукова версія, що несамовитий вождь не наказав прибрати зі світу цього О.Довженка лише тому, що сподівався заставити кінорежисера розродитися геніальним кіносценарієм про Сталіна. В оповіданні "Двоє вночі" О.Гончар заставляє читачів навіть повірити в дружбу між Сталіним і Довженком. І перше, і друге містять у собі зерно істини. Але найближче до правди підходить Є.Сверстюк, коли пише: "Він був нехитрий і його було здалеку видно. І був невимовно упертий у своїй любові. Йому ніколи не вірили секретні служби, а отже, і влада. Він тримався на високому покровительстві. Але взявся грати роль у спектаклі соцреалізму і дотримувався правди. У Москві рівень свободи був незрівнянно вищий, ніж у приреченій на духовну та культурну смерть Україні, отже, гра була легшою. Москва була місцем заслання, але й порятунку".
Як тільки у 1945 році була закінчена "Повість полум'яних літ", у 1946 митець розпочав роботу над "Мічуріним"("Життя в цвіту"). У 1952 році Довженко виїжджає на береги Дніпра, щоб за вказівкою Сталіна стати літописцем будівництва Каховського гідровузла. Шість записних книжок (1952-1956), в яких етюди, зарисовки, портрети майбутніх героїв, дають можливість написати пафосний твір. Але чи завжди шістдесятирічний Довженко в душі сповідує те, про що пише, прославляючи? В тім-то й річ, що ні. Якщо порівняти славословіє штучному морю в "Поемі..." і страшні уривки "Щоденника", то можна собі уявити, на яке роздвоєння приходилося йти Довженкові, як розривати живцем свою душу, щоб віддати кесарю кесареві, а Богові Боже. Та навіть у тексті "Поеми про море" не так усе райдужно, оптимістично й світло, як вимагалося партією від Довженка. Ось критика убогості новозбудованого села для людей, яких зігнали з рідних місць, щоб назавжди затопити благословенні українські чорноземи й у майбутньому перетворити квітучу землю в затхлі смердючі котловани із зеленою водою: "Хто розпорядився будувати хати в ряд по шнуру? Хати, струнко! Равнєніє на бюрократа!" А ось пророче передбачення деградації молодшого покоління, яке виросло в достатку в місті й уже не розуміє поваги молодшого в сім'ї до старшого за віком, а не за чином або званням: ...Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розбещеного неука. Іде він не поруч, відстав кроків на шість.
- Папка, і що тобі за охота йти пішки! Давно б прибули на машині.
-Дід написав: прийди додому пішки.
- Тобі не може дід наказувати.
- Чому не може?
- Тому що ти генерал... - і далі:
- Так.. .Літа, літа, Маріє.
Еге. Прошуміли...Сорок років.
- Пролетіли, так.
А я дивлюсь, не впізнає мене. босу... Це синок?
-Так. Менший... (до Аліка) Чому не привітаєшся?
- А чому я повинен.. .Я з нею незнайомий, - глухо відповідає Алік. Генерал ладен
мовчки розтерзати свого Аліка, не подаючи при цьому, як кажуть, ніякого виду.
Справжнім ляпасом тоталітарній системі стає епізод, коли той же тупоголовий Алік мітить в майбутньому на місце прокурора. Що ж, саме такі тисячами висилали невинних у Сибір, запаковували на все життя в концтабори, прирікали до розстрілу:
-А може, буду прокурором чи суддею.
- Хто тобі сказав?
- Мамка.
- А чому ти будеш суддею? На якій підставі?
- Там не треба математики.
- А що ж там треба?
-Злочинці.
-Які злочинці?
- Різні, яких я буду судити.
- Так. Судити збираєшся. А на якій підставі ти хочеш судити людей? На тій, що в тебе немає здібностей?"
"Поема про море", за яку Довженкові посмертно присудили Ленінську пре-мію, була завершена у 1956 році. І цьому ж році в журналі "Дніпро" опублікували Довженкову автобіографічну кіноповість "Зачарована Десна". До видання "Зачарованої Десни" окремою книжкою Довженко не дожив. Правда, він вичитав верстку і в листі доЮ.Смолича від 7 жовтня 1956 року жалівся, що по сторінках твору добряче походили редактори. Ще б пак! Хіба могли вони пропустити, наприклад, епізод, де страждання нищителя морквочки після прабабиних проклять порівняно зі стражданнями виключених з комуністичної партії та ще й зроблено таке зіставлення з добрячою дозою сарказму: "Та мені вже не до узвару. Треба спасатись, поки не пізно. Тоді я заліз у старий човен, що стояв у клуні, і почав думать, що б же його зробити такого, щоб поновитись у святих, щоб вернути святість, щоб спокутати свій первородний гріх? Ні один, мабуть, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити в світі?"
Вважають, що задум "Зачарованої Десни" в Довженка появився ще перед війною, але через трагічні для народу події прийшлося відкласти роботу над автобіографічним твором, хоч щось-таки й писалося навіть на фронті, приходило як візія, вставало маревом рідної Сіверщини, про що свідчить запис у "Щоденнику" від 5 квітня 1942 року: "А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око". Та роботу над твором про дитинство переривали інші справи, набагато важливіші. І аж у голодному 1947 році в листі до матері й сестри Довженко, вітаючи рідних з Великоднем, промовляється, що часто згадує своє дитинство й буде про нього писати. Ймовірно, що мріяв поставити й фільм за цим кіносценарієм, але ж добре знав, що треба височайшого дозволу зверху. Процитуємо останній лист до Ю.Смолича, особливо той уривок, який раніше вирізали, ставлячи три крапки: "Найгірше, найстрашніше в кіно - марнування часу, чекання поправок, заборон, постанов, планових тематичних змін, а то і просто зла як зла. Признаюся тобі: ніколи я так не страждав, не мучився морально, як зараз в отсі одинадцять післявоєнних літ".
До кінця своїх
Loading...

 
 

Цікаве