WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка. (Урок) - Реферат

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка. (Урок) - Реферат

стало відомо, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі старшин армії Петлюри в Житомирі при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії. А Олесь Гончар у спогадах свідчив, що в роки громадянської війни в чині петлюрівського сотника О.Довженко брав участь у штурмі "Арсеналу". Звичайно, в радянські часи за таке минуле по голівці не гладили, тож автор "Собору" справедливо підкреслював: "Якщо це правда, можна уявити, який дамоклів меч Довженко почував над собою в усі подальші роки". Завдяки таким відкриттям нового в біографії геніального кіномитця стають краще зрозумілі певні акценти навіть його пробільшовицьких творів. Наприклад, у фільмі "Арсенал", який вийшов на екран у 1929 році явна не тільки поетизація революції, а й спроба викрити всю ницість російського шовінізму. Як і Сосюра, Олександр Довженко пережив розстріл. Коли петлюрівці відступили, митець був заарештований більшовиками і присуджений до найвищої міри покарання. Але представник партії боротьбистів виступив проти такої кари й врятував Довженка від загибелі. Як і Сосюрі, Довженкові прийшлося примкнути до червоних. Він навіть одержав місце в губнаросвіті. Варвара Олексієвна Губенко-Маслюченко, дружина Остапа Вишні, розповіла про свою першу зустріч з Довженком в 1920 році. Двадцятишестилітній комісар освіти й культури з'явився на зустріч з київською інтелігенцією... босий. Коли повернулися петлюрівці, Довженко знову почав викладати історію та естетику в школі українських старшин, а потім навіть вступив до загону отамана Чалого, де воював недовго, бо у квітні 1919 року на Житомир наступив Щорс і петлюрівці знову залишили місто, а школа старшин евакуювалася до Луцька, а далі й за кордон. Довженко зі своїм найкращим другом Грищенком повернуся до Житомира й влився у партію боротьбістів, більше не через політичні переконання, а тому, що в неї входили такі талановиті люди, як Блакитний і Шумський. Та у 1920 році боротьбистам було оголошено ультиматум від власне більшовиків і перші, щоб не загинути, влилися у КП(б)У. Але в радянські часи нікому не прощали патріотичного минулого. "Компетентні органи" твердо пам'ятали: Довженко - вчорашній петлюрівець і есер, активний співробітник Центральної Ради, який навіть у "Автобіографії" не маскує своїх переконань, а мимохідь зауважує: "Український сепаратистський рух здавався мені тоді найреволюційнішим, найлівішим". Так, Довженко став комуністом, але його ставлення до цієї партії, червоної книжечки-квитка, а надалі й до Сталіна залишалося досить оригінальним. Подамо лише кілька цікавих фактів. У 1923 році в Берліні Довженко чи загубив, чи зумисно знищив свій партквиток, але в партії більше не поновлявся. Гончару ж в пориві відвертості якось сказав: "Ми з вами, Олесю, належимо до однієї, найвищої партії - Партії Художників". І перше, і друге, й третє було неабияким доказом сміливості й внутрішньої незалежності генія. Пізніше, уже в сорокових, О.Довженко здав у комісійний магазин подарунок самого Сталіна - патефон. Цю річ кіномитцеві 22 травня 1935 року було урочисто вручено, а на пластинці вигравіювано: "А.П.Довженко от Сталіна". Інший митець таку річ показував би кожному гостеві, а невгамовний романтик вирішив її спекатися, оскільки Сталін виявився непорядною і нечесною в ставленні до кінорежисера і його найкращих творів людиною. Вірні ленінці-сталінці забили тривогу, продаж патефона переріс у скандальну справу, через що Довженко мусив вислухати публічний громадський осуд від колег і витримати затяжні непорозуміння з Юлією Солнцевою. Добре, що обійшлося й так, бо за зневагу до вождевого подарунка могли й розстріляти.
У липні 1921 року Довженка за наказом Наркомату закордонних справ УРСР було зараховано співробітником і скеровано на посаду завідуючого загальним відділом Повноважного представництва УРСР у Польщі, а на початку 1922 року Довженка перевели на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УРСР в Німеччині. Тут Довженко добивається дозволу вчитися в приватному училищі професора Е.Геккеля, який належав до художників-експресіоністів, й сумлінно займається малярством протягом року. Довженко знайомиться з українськими студентами, які вчаться у Берлінській Академії мистецтв, робить ряд цікавих ескізів. Та найголовніше - знаходить Варвару. Щоб забрати кохану в Україну, він у 1923 році вдруге оформляє з нею шлюб, оскільки перший у 1917 був лише церковним і документів про нього в Німеччині подружжя не могло дістати. Та наступного року митець повернувся в Україну, з насолодою прожив деякий час у батьків, а тоді зібрався у Харків - столицю Радянської України. Тут Довженко деякий час працює карикатуристом у газеті "Вісті", де свої дотепні шаржі підписує псевдонімом Сашко, опиняється в епіцентрі літературно-мистецького виру, бере участь у заснуванні літгурту "ВАПЛІТЕ", знайомиться з багатьма талановитими митцями. Майбутньому геніальному кінорежисерові був близький за духом Ю.Яновський, а ось Микола Хвильовий викликав антипатію. З Лесем Курбасом Довженко "перебував у творчому змаганні національних геніїв". Та у "Автобіографії" митця знаходимо близький відповідник саме до фрази М.Хвильового зі статті "Україна чи Малоросія" "Геть від Москви!" - Довженко прямо пише: "Україна в українців, Росія в росіян". Олександр Петрович має нагоду переконатися у стрімкому рості українського театру, до якого сам небайдужий, а тому відвідує мало не кожну виставу, але особливо його цікавить кіно. Молода українська творча інтелігенція й до Довженка пробувала вивести українське кіномистецтво на європейський рівень. Сценарії до фільмів писали П.Панч, М.Бажан, Ю.Яновський, та більшість режисерів не могли зруйнувати ще дореволюційні стереотипії й працювали в рамках застарілих традицій. У червні 1926 року О.Довженко вирішує їхати в Одесу. Спогади самого кінорежисера свідчать, що вибір визрів спонтанно в перетвореній у художню майстерню квартирі: "...Я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятидвохрічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я поїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабриці як режисер". Втім, з цим твердженням можна й посперечатися, бо приїхав Олександр Петрович у славнозвісний морський порт не будь-коли, а саме тоді, коли довідався, що прийнято його сценарій фільму для дітей "Вася-реформатор". Аж після виходу цієї стрічки Довженкові доручили написати новий сценарій і зняти за ним фільм. Початкуючий кінорежисер за три дні створив сценарій, а за вісім зняв комедію "ПерукарЖан Ковбасюк". Отже, в Одесі Довженка особливо не сковували умовами. Але й тут новатора не чекали райські умови вже розробленого нового методу: ".. .Вчитися було ніколи і, мабуть, в Одесі й ні в кого". Та мусимо взяти до уваги, що генії і не потребують талановитих попередників, найчастіше вони спалахують саме на сірому фоні запустіння і стагнації. До того ж Довженко в поняття слова "кіно" вкладав зовсім інший зміст, ніж його сучасники, що, мабуть, найкраще зрозумів П.Тичина, відгукуючись на цю діяльність досить цікавою і глибинною фразою: "Довженко обрав собі таке мистецтво, яке найшвидше доходить до народу, яке розкриває перед нами не тільки те, що діється у нас тут, на землі а й те, що діятиметься завтра, понад землею, в космосі". Не треба сприймати слова буквально. Довженко
Loading...

 
 

Цікаве