WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Василь Стус. Життя і творчість - Реферат

Василь Стус. Життя і творчість - Реферат

веду..." в ідилічну картину життя вривається усвідомлення, що "ані жити немає, ні вмерти, ані вільно дихнути нема!". А в образах "голосної Біди", що голосить, коня, що ірже на зорі, вовка, що виє "в голодні висі" (вірш "Вже вечір тіні склав у стоси") прочитується гнітюча соціальна атмосфера тоталітарного суспільства, яку з надзвичайним трагізмом переживає поетична натура. Вірші збірки - це як єдиний твір, у якому гнів, біль, розпач, краса і любов, але над усім превалює безвихідь:
Який бездонний цей горішній сон!
Яка блакить - зелена і тривожна!
Ні тобі збожеволіти не можна,
ані зродити із грудей прокльон.
Поет переповнений болем і водночас він твердо заявляє: "Як добре те, що смерті не боюсь я..." Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування, не клонитися перед суддями і не набратися "скверни, ненависті, прокльону, каяття". Усвідомленість своєї правоти допомагає йому пройти чесно до кінця мученицький шлях з вірою, що з народом він порідниться, поєднається, хоча б у смерті, адже стан душі поета, його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це каже і сам поет у зверненні "Двоє слів читачеві": "Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі".
Тема і ідея України проходить крізь усю його поезію. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, - завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини - і в пляні особистому утраченої, і в пляні національному. Україна - це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі - За стодалями вітчизна, перестрашене пташа, то мій трунок і трутизна, нею витліла душа - трутизна ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в'язень і засланець називав московською блекотою, - Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії… Цільність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним образом - Україна… Відірваність від рідної землі тільки посилила відчуття синівського зв'язку з рідною землею. Вона - найбільша його святиня, його духовний порятунок.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
Україною поет жив, марив і снив на чужині. Ця любов була головним змістом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеви бачилася Україна. Невеличкий вірш "На колимськім морозі калина…" є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми:
На колимські морозі калина
Зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
І собором дзвінким Україна
Написалась на мурах тюрми…
Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі дзвінкого собору (символ духовності). Є в доробку Стуса ще один вражаючий спогад-пейзаж - поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається "У цьому полі синьому, як льон…" Але що це за синє поле? Це не льон цвіте - воно ж бо і синє, як льон. Тоді що? Волошки? Мабуть, ні - скільки ж тих волошок у полі… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором.І ось ввижається поетові на цьому полі синьому, як льон, де він сам - один, сто тіней, сто чорних тіней (символ небезпеки, загрози). Вони ростуть… У душу ліричного героя закрадаються страх, сумнів і думка "вдатися до втечі". Та це лише хвилинне вагання:
Вистояти. Вистояти. Ні - стояти.
Тільки тут. У цьому полі, що
наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній
чужині.
І він вистояв…
Доля України завжди була одним із головних мотивів усіх видатних українських письменників. Також доля України, її минуле, сучасне і майбутнє - лейтмотив творчості українських поетів XX ст. Ця тема була, залишається і буде залишатися актуальною. Але зрозуміло, що кожний поет має своє бачення України. Український поети люблять свою рідну землю, з великою повагою ставляться до неї, але зображує її кожний по-різному.
Діалог з Україною, з українським народом, поставлним у підневільні і злиденні умови життя, звернення до славного минулого українців - то міцна основа майже всієї громадянської лірики Василя Симоненка. Поезія "Задивляюсь на твої зіниці" ("Україні") написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері-України. Синівська розмова з Батьківщиною щира і задушевна. У ній відчуваються Шевченкові традиції: "Україно! Ти моя молитва". У вирі буденної суєти, між тривогами і битвами "за твоє життя,твої права", ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнські очі, побачити все, що приховане в них тільки для сина. Вируюче життя земної колі постійно перериває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: "Україно!", "мамо, горда і вродлива", "нене". Цілком протилежні інтонації у звертанні до тих, хто заважає тій розмові: "Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю", "Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі!".
Симоненко віддає Україні щирий синівський пошанівок і високо підносить її престиж.
У творах Д. Павличка образ України насампереасоціюється із рідним краєм - Гуцульщиною, до якої він звертається з глибокою повагою, патетикою: "Франківщино! Моя ти рідна земле…". "Син простого лісоруба, гуцул із Карпатьских гір" на все життя зберіг синівську любов і відданість цьому куточкові української землі.
Образ України у творчому доробку Д. Павличка постає зі спогадів про важливі історичні події, про прекрасних людей, чесних, духовно багатих. Поет неоднаразово звертається до Тараса Шевченка, пророчі слова якого сприймаються як наука України. Тому й складаються думки Д. Павличка в молитву до Кобзаря (вірш "Молитва"), щоб наповнитися і освятитися генієм "віку двадцять першого предтечі" на великі звершенн в ім'я України.
У творах циклу "Вірші із Монголії" звучить гнівне слово Д. Павличка проти тих, хто зривав золоті верхи із наших соборів, і проти, хто "висаджував фундаменти", "каміння звідси рвав" - "батирів Сталіна, Постишева та Ксіора". У віршах названого циклу створено образ України, яку віками нищили різні зайди, але не змогли зламати її духу.
У 1983 р. Д. Павличко написав вірш "Бабуся з квітами", який уже з перших рядків викликає своєрідні аналогії, порівняння старої, зморщеної бабусі-матері із самою Україною. У гамірному місті старенька бабуся продає букетик лілій, які завжди були символом чистоти. Сумний образ одинокої старенької жінки, майже жебрачки на велелюдді, викликає в поета гострі відчуття болю за долю українських матерів, самої України.
Остання поетична збірка Василя Стуса "Птах душі" творилася поетом під час другого ув'язнення, її склали три сотні віршів. Написане за ніч під час щоранішнього ретельного трусу відбиралося в автора, якому заборонялося писати. Але він, незважаючи ні на що, писав, перекладав. Як свідчать Євген Сверстюк, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, "до останку залишались з ним найближчі - Ґете, Рільке".
На вимогу поета повернути твори, йому відповідали, що все спалено. Так це чи ні?
Листопад 1989 року приніс Україні відкриття її сина - поета-борця, котрий загинув ще 1985 року на Уралі у спецтаборі для політв'язнів. Та лише тепер, коли перезахоронювали його тіло на Батьківщині, у Києві, на Байковому цвинтарі, приходило пізнання великої особистості і тяжкої втрати, якої зазнала українська культура, українська духовність. І скільки таких втрат упродовж століття!
Література:
1. Стус В. Твори: У 9-ти т.-К.,1998.
2. Жулинський М. Г. Із книги "Із забуття - в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)". Київ: Дніпро, 1990.
3. Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово: Хрестоматія української літератури та критики XX ст..-К., 1994.-Кн.3.
4. Гармаш Г. Червоне і чорне: поезія доля Василя Стуса // Слово і час.-1991.-№5.
Loading...

 
 

Цікаве