WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Василь Стус. Життя і творчість - Реферат

Василь Стус. Життя і творчість - Реферат

Характерні для другого мотиву вірші "Не можу я без посмішки Івана" (написаний як відгук-протест на арешт поета, літератур-ного критика Івана Світличного), "Звіром вити, горілку пити...", цикл "Костомаров у Саратові".
Третій мотив виразно звучить в поезіях "Отак живу: як мавпа серед мавп...", "Балухаті мистецтвознавці!..", "У Мар'їнці стоять кукурудзи...". Збірка "Зимові дерева" - це щемливий біль про долю свого покоління, свого краю, провісницьке визначення своєї невтішної долі в розбурханому суспільстві нівеляції особистості:
Моє ж досьє велике, як майбутнє.
Напевно, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
Окравши край, окрали спокій мій.
("Не можу я без посмішки Івана...")
У ситуації розгортання наступу на будь-які вияви демократії поета дратує пасивність правдолюбів. Поетичне слово виявляє безкомпромісність і несхитність В. Стуса, що підтвердиться усім його подальшим життям.
Сидять по шпорах всі мужі хоробрі,
Всі правдолюби, чорт би вас побрав.
("Не можу я без посмішки Івана...")
Збірка "Зимові дерева" побачила світ 1970 року за кордоном, у Брюсселі.
Наступну збірку поет називає "Веселий цвинтар", в якій посилюються гротескові мотиви, що зумовлюється погіршенням громадського і творчого становища поета, а також духовною і політичною ситуацією в Україні. Під час арешту ця збірка була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки "Свіча в свічаді", виданій 1977 р. за кордоном видавництвом "Сучасність". До книжки увійшли також вірші із збірки "Зимові дерева", про які сказано у вироку суду, що вони мають "наклепницький зміст" (зокрема, "Не можу я без посмішки Івана...", "Звіром вити, горілку пити...", "Отак живу: як мавпа серед мавп...", "Балухаті мистецтвознавці!..", "Який це час?..", "У Мар'їнці стоять кукурудзи..." та інші), а також вірші, написані в ув'язненні, і переклади німецьких поетів - Рагеля Фарнгагена (1771 - 1833) та Райнера Марія Рільке (1875-1926).
Тематичне спрямування поезій Василя Стуса дуже влучно визначив І. Дзюба: "Говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам'ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична.
Або, інакше кажучи, вона вся на одну "тему": поетове самопочуття, стан його "я".
Причому це самопочуття викликане максималістськими оцінками насамперед самого себе, самоаналізом, відчуттям трагізму самоусвідомлення, що нерозривно поєднується з відчуттям трагізму національного. У вірші, присвяченому Аллі Горській, читаємо:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай!
У чорній стужі сонце України...
Переживання під враженням трагічної смерті художниці ведуть поета до узагальнення про незмірні втрати і водночас безсмертні.
У білій стужі білих голосінь
ці ґрона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
Образ болю у поезії Стуса домінуючий, як і в його долі. Болю за себе, за своє покоління, за скривджену Україну:
Цей біль - як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Біль прочитується в рядках, де він не згадується словом, але він становить їхню головну суть:
Давно забуто, що є жити.
І що є світ, і що є ти.
("Цей біль - як алкоголь агоній...")
Або:
...і збавлений вік проліта схарапудженим птахом...
Мотив болю особистого переплітається з болем всезагальним.
Соціальні обставини зводять до мінімуму можливості реалізації творчої особистості, все потужніше звучать ноти песимізму, безнадії і розуміння життя як не життя, а животіння між буттям і смертю.
Що буде завтра? Дасть Бог день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже - гибій, отоді вже гибій,
простуючи до смерті навмання.
("Скінчилися останні сподівання...")
Чи в іншому вірші:
Сто твоїх конань, твоїх народжень.
Страх як тяжко висохлим очам.
Хто ecu? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий, і мрець, і сам на сам.
("Сто дзеркал спрямовано на мене...")
Підкреслимо, що ці настрої поет висловлює у віршах збірки "Веселий цвинтар", писаних ще на волі, але дзеркала поетового самоаналізу висвітлюють його стан самотності, німоти, його душі "в сльозах", зрештою стан високодуховної особистості в умовах духовної і національної кризи в тоталітарному суспільстві.
Під час слідства, в камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, в концтаборах, на засланні Василь Стус використовував найменшу можливість, щоб писати, читати, перекладати. Формально йому не було заборонено писати, але фактично його за це переслідували, відбирали написане. Дякуючи друзям, чимало його творів збереглося, потрапило на волю, і за кордоном, коли вже не стало поета, була видрукувана збірка "Палімпсести" (видавництво "Сучасність", 1986). Про неї Стус говорив: "У новій збірці - вірші, написані між 1971 - 1977 роками. В ній - мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя". Сама назва символічна і багатозначна. Палімпсестами називалися пергаменти, з яких стерто первинний запис і зроблено новий, але крізь нього іноді можна розпізнати старий. Отже, йдеться, можливо, про співвідношення нового і старого, а водночас і про підтекст, що прочитується у філософських узагальненнях, алегоричних образах. Характеризуючи цю збірку, український літературознавець з діаспори Юрій Шевельов писав: "Стус не добирав літературного епіграфа до своїх "Палімпсестів". Не добирав, бо не мав змоги добирати, писавши у варварських обставинах радянських в'язниць і таборів, під кожночасною загрозою конфіскації і знищення написаного й дикої кари за вдіяний "злочин". Не мав він так само змоги циклізувати свої поезії, пересівати їх, відсортовувати цілком довершене від начерків для майбутнього. Списуючи свої рядки крадькома йлихоманкове, він міг мріяти хіба про те, щоб ці клаптики паперу, заповнені найдрібнішими літерами, використовуючи кожний міліметр білого простору, якось дісталися поза мури його вужчої і його ширшої всерадянської тюрми, якось потрапили до рук тих, хто знає ціну людському духові, вільній думці й добірному слову". Чудом є збереження цих поезій, серед сотень інших, знищених тюремними ключарями ("Усе одкрите в нас тюремним ключарям").
У віршах періоду ув'язнення і заслання - будні політв'язня: "Вже цілий місяць обживаю хату...", "Така хруска, така гучна уся моя кімната", "Усе моє життя в інвентарі розбите і розписане по графах"; гостре відчуття самотності, приреченості: "Невже оце ти й є, бідо, що стала посестрою щастя?", "Чотири вітри - полощуть душу..." і несхитне бажання вистояти:
Потрібен ангел помсти. Мій захисник,
мій щит, що не дозволить підупасти,
не дасть зотліти в пеклі дорікань
великосвітніх.
Поет підтверджує передбачення власної долі:
Сховатися од долі - нe судилось.
Ударив грім - зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти - все, що снилось
як смерте снування й життєсмерть.
Посилюються передчуття смерті: "Ми твої коханці, смерте: життя нам світить крізь туман", "Тюремних вечорів смертельні алкоголі" і тут же: "А сто мерців, обсівши серце, ждуть моєї смерті, а своєї волі".
В особистому прочитується всезагальна біда, в якій звучить мотив історичної долі України:
Народе мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Образ України постійно в думках поета, в його поетичному слові. Він майже розпачливо запитує: "І як ти озовешся - з такої німоти?" Відповідь в іншому вірші, співзвучна з Шевченковою, приголомшує:
Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог - з-перед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенств.
Поетова любов до Вкраїни стає його невигойною раною, незатихаючим болем і гнівом водночас. І виникають в чужині візії рідної землі: "За мною Київ тягнеться у снах..."; у вірші "Знову друзів додому
Loading...

 
 

Цікаве