WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Курбас, Куліш, Крушельницький – коло друзів-творців - Реферат

Курбас, Куліш, Крушельницький – коло друзів-творців - Реферат

сперечались, але нізащо Крушельницький не хотів повертатись, а Курбас - відпустити актора, на якого покладав великі надії. І тільки натхненна промова Курбаса… примусила Мар'яна Михайловича повернутися до "Березоля".
В Куліша таких вагань не було. З досвіду одеського періоду він уже мав уявлення про модернові форми в літературі й мистецтві. Немає підстав стверджувати, що драматург одразу їх сприйняв, проте категорично він їх й не відкинув. Його первинне ставлення до виявів модернізму в українській художній культурі можна схарактеризувати як стримане, помірковане у своїй зацікавленості.
Прочитавши перший номер альманаху "Гарт" (а М.Куліш тоді входив до числа одеських гартованців), де було видруковано низку модернових творів М.Хвильового, М.Йогансена, І.Дніпровського, він у червні 1924-го зазначив, що приємне враження на нього справила новела "Я (Романтика)", і критично оцінив поезії Дніпровського та Йогансена. Критерії ставлення до авангардових віршів цих поетів відбито у таких Кулішевих рядках: "Я-то їх прочитав, прочитає ще з десяток людей, а маса… маса переступить через них або омине. Не для масового читача вони". І вивершив свою позицію таким образним узагальненням: "Хоч і запашне вино, а попиту на його мало".
5-го серпня того ж року М.Куліш уже більш категорично відгукнувся про поезію В.Поліщука "Пуанкаре-війна". Назвавши цей вірш "чудакуватим", драматург у листі до І.Дніпровського фактично повторив свою попередню думку: "Хай же знає Поліщук, що його "Пуанкаре-війна" читатимуть тільки бібліографи та ще, може, один, двоє таких, як я або ти. Твір для "немногіх", щоб і вони, прочитавши його, через півгодини забули". Зрозуміло, що Куліш виходив з цілком традиційного уявлення про мистецтво як про сферу, що існує для загальнонародного сприйняття.
Проте буквально за кілька днів, 12-го серпня, у черговому листі до Івана Дніпровського він зовсім по-іншому підійшов до оцінки модернового мистецтва. Йшлося про відвідини театру, заснованого на авангардових принципах. Куліш з притаманною йому образністю, легкою іронією, розмовною дотепністю писав:
"Саме тепер в Одесі гостює Московський камерний театр (Єврейський). Конструктивний, як його звуть. Двічі вже був, дивився на це диво. Публіка розклалася на два табори і лається, аж слина летить. Одні кадять ладаном, другі - з багном мішають. Щодо себе, то я всерединці стою і не лаю, але і не захоплююсь. Бачу вперше - і не дивуюсь. Так воно і мусить бути. Думаю, що цей театр поки що шукає своїх певних шляхів. І той буде йолопом, хто скаже, що він не повинен цього робити. Жаль, що не знаю єврейської мови. А живе слово і в конструктивному театрі велику вагу має".
Ці думки є важливими для розуміння майбутніх змін у Кулішевій художній свідомості, де поєднаються вагома поліфункціональність слова, набутки психологізму й формотворчі пошуки у царині драми ("Народний Малахій", "Патетична соната", "Вічний бунт", "Маклена Граса"). У цитованому висловлюванні вже звучить відверте зацікавлення художньо-образними струменями, можливостями модернових форм. Це врешті й зблизило Миколу Куліша з експериментаторською театральною стилістикою Леся Курбаса.
У зближенні драматурга й режисера важливу роль зіграв психологічний чинник - притаманність їм однорідних почуттєвих, моральних і духовних домінант. Попри зовнішню відмінність, констатовану й описану сучасниками, внутрішньо вони були не тільки спорідненими, але й камертонними натурами. Те, що в глибинах душі, наодинці з собою відчував Лесь Курбас, часто переживав і Микола Куліш, і навпаки - Кулішеві психологічні стани були добре знайомими, органічними Курбасові.
Обидва відрізнялися надзвичайно високим рівнем чутливості - до болю, несправедливості, соціальних та духовних негараздів у суспільстві.
Обох супроводжували глибокі сумніви щодо правильності вибору власного мистецького шляху. Л.Курбас, вже маючи репутацію непересічного режисера й театральні досягнення "Березоля", інколи майже впадав у відчай, вважаючи, що зроблено ним дуже мало, що йому не вдається реалізувати себе як митця і що він скоріш митець-невдаха, ніж художник-триумфатор. М.Куліш після карколомного успіху п'єси "97" був переконаний у випадковості свого звернення до драматургії, мав намір більше не звертатися до написання п'єс і всі свої надії у літературі покладав на великі прозові форми.
Обом була притаманна романтична тональність душі, і надихалися вони в драматургічній та сценічній діяльності романтичним пафосом творіння.
Обидва відчували поклик, покликання на створення такого мистецтва, що було б відкриттям для українського суспільства, для часу, для доби, - з гротеском і побутовістю, іронією і щирістю, фантасмагорією і прозорістю, ритмомелодійністю і сюжетністю, філософічністю і натуралістичністю.
Обидва творчо мислили у спільному напрямку - вираження глибини художньо-образного змісту за рахунок відкриття нових, безмежних потенцій мистецької форми.
М.Куліш активно уводив до структури п'єс символічні та алегорійні образи, динамічну та ємну дію, збагачував твори пластикою світла й тіні, мелодійних малюнків, суперечливою душевною динамікою дійових осіб, що давало можливість акторам використовувати широку палітру пантоміміки, сценічних рухів. Л.Курбас теж, за словами одного з його вихованців В.Василька, ставив за мету "розширити звичні засоби подачі слова, ритму, інтонування, мелодики мови, сили динамічного напруження, емоційного забарвлення, взаємозв'язку слова і руху (жесту, міміки) тощо…"
Обоє, пересвідчившись у своєму призначенні й осягнувши свій хист, були переконані в тому, що їхнє призначення в мистецтві - беззастережна сміливість і послідовність самобутності, наполегливість пошуку і подолання шаблоновості.
Обидва за природою натури, душевних поривів, характером підсвідомості належали до нонконформістів і протестантів. Для них сутність творчості полягала в сукупності мотивів утвердження власних моральних та художніх імперативів та протесту проти стереотипності й псевдокультури.
Обидва розуміли мистецьке значення одне одного і своє значення для одне одного.
Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем, одним з центрів національної духовності 20 - 30-их роки ХХ століття. Його вражала сфера Курбасових мистецьких виявів. В.Русанов, характеризуючи розмаїтість особистісних амплуа Л.Курбаса, відзначав: "Важко навіть перелічити коло його творчих захоплень: ставить кінофільми, спектаклі, читає лекції, викладає акторську майстерність в інституті, виступає в пресі, керує театром, перекладає п'єси, пише сценарії…" Це була та постать-сонце, що випромінювала інтелектуальну енергію, життєдайну для розквіту драматургічного таланту Куліша.
М.Куліш поціновував Курбаса як аналітика мистецтва й літератури, як людину енциклопедичних знань, як теоретика української художньої культури. Л.Курбасзадля М.Куліша був не просто митцем, котрий давав сценічне життя його творам (п'єси Миколи Куліша ставили й інші режисери), а органічним режисером, що робив це надзвичайно талановито й своєрідно. Куліш
Loading...

 
 

Цікаве