WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Астральна символіка в поезії Б.-І. Антонича (децентралізовані образи світил) - Курсова робота

Астральна символіка в поезії Б.-І. Антонича (децентралізовані образи світил) - Курсова робота

страхом, ще не освячена обрядом випробування пригодою в лісі.
"О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від своєї примхи! Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхи-мерніша!" - таким гімном пригоді завершує свій опис чуда перетворення його, дев'ятилітнього хлопчика, в нову, очищену від страху пригодою людину.
Ліс для Антонича - це своєрідна ритуальна сцена у величному театрі природи, на якій розігруються найважливіші для людини містерії за участю всіх "героїв" української і слов'янської демонології.
"Відхід до лісу, поїздка крізь ліс, зустріч у лісі назавжди залишиться в людській культурі сюжетом про вирішальне випробування людини. Ці ситуації відтворюють "відхід у ліс" - елемент обряду посвяти (ініціації), через який проходив кожний член роду, стаючи дорослим. А оскільки сам обряд зображував смерть колишньої людини і воскресіння-народження людини нової, то й сам ліс ставав символом одночасово смерті і чудесного відродження",- справедливо наголошує літературознавець Марина Новикова на міфологічності й символічності Антоничевого лісу, завдяки чому поет зумів здійснити поетичну реставрацію "найглибинніших надр української, загальнослов'янської і навіть індоєвропейської міфосвідомості" (с. 6).
Антонич у своїй творчості досяг вражаючих вершин модерного "окультурення" "прапервісної природи" світу лісу, його язичницької стихії і переживання людиною через пригадування, відродження, відгадування цих таємничих знаків, які свідчать про єдність людини і природи із споконвічних часів і до дня сьогоднішнього.
Звірята й зорі, люди і рослини -
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине...
Це "З зелених думок одного лиса", бо ж Антонич признався:
Я не людина, а рослина,
а часом я мале лися.
Щоб цю пам'ять не втратити, а, навпаки, відродити, зберегти і передавати від роду до роду, необхідно здійснити цей обряд посвяти - увійти у міфоліс, пережити своє воскресіння-народження, очиститися від за-буття, набути "містичну єдність з світом" - первісний, язичницький дар органічного сприйняття всього сущого в світі і магічного розчинення свого Я в стародавній язичницькій космології. У редагованому Антоничем журналі "Дажбог" (1934, ч. 7) він писав: "Поганська Лада з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії. У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт природи".
Це повернення до самого себе, вірніше, в себе самого, природного, істинного і дозволяє відкрити "формулу екстази", без якої не може здійснитися мистецький акт. Він і є якісно новим, набутим через самоочищення вос-кресінням-відродженням, ритуалом ініціації в митця, в поетичного "алхіміка".
Це своєрідна "інкарнація" його, звичайної людини, в нову, стихійно народжувану - "напів у сні" - якість самовираження, в поета, якому Богом даровано в цю мить перетворення звеличувати "найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування", розкривати "таємниці "прапричини" (с. 514).
У наступних, виданих за життя поета збірках "Три перстені" (1934) і "Книга Лева" (1936) спрага образного "привітання життя" наростає, посилюється емоційна напруга сприйняття неосяжності самовідтворень різноманітних явищ і форм у природі, розкрилюється його фантазія на весь "широкий світ, від серця ширший" і не помістити йому в одному вірші "ні зір, ні неба, ні землі".
Антонич почуває себе впевненіше, йому доступні різні поетичні форми і розміри, хоча таїна мистецтва ще більше вабить і дивує:
Вже вмієш зорі на слова міняти,
вже висловиш вогонь душі страдальний -
наприкінці на досвід став багатший:
життя трудне, мистецтво ненавчальне
("Три строфи з записника").
Ненавчальність - це свідчення безсумнівної неповторності кожного акту творчого "воскресіння" в поетові його двійника - медитативного Я, який щоразу, наче вперше, виривається з оболонки реального Я і до повного са-мовиснаження намагається "в дно дна, дно дня сягати словом, в ядро ціляти світла темне". Але це "дно дна", "дно дня" недосяжне, його глибина невимірна і поривання пізнати ось цим, нічим не скутим, не регламентованим актом творчості всю глибінь образного безумства уяви і фантазії приречене на самоспалення в ім'я нового переживання цього солодкого і таємного настрою, коли
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі,
б'ють, мов джерела животворні
("Дружня гутірка").
Поет щасливий і нещасний. Щасливий, бо йому даровано Богом проникати "в те сутнє, в дно дна срібне", переживати такий стан мистецького захмеління, коли "той самий захват серце душить", і втішатися тією миттю, коли
і сіятимуть, мов царство мідне,
ці строфи щільні і доцільні,
ці строфи - формули екстази
("Ars critica").
Нещасний, бо йому судилося п'яніти "отруйним чадом ночей сріблистих та гірких", до затухання власного серця вслухатися, як далекі відблиски світів
прадавнім сном дзвенять
і перешіптують із дна
загубленого в морок дня
слова старої ворожби
в ім'я землі, в ім'я вогню
("Елегія про перстень ночі"),
німіти від нестерпного очікування кличу його двійника, мальованого на полотні, який
Як я, шалені пише вірші,
і рецитує, і співа,
і, замінившися в музику,
портрет, співаючи, майне.
Тоді червона пляма крику
уста, мов іскра, перетне.
До мізку, в серце, до думок
вливає ніч, немов бальзам,
солодку краплю божевілля
("Елегія про перстень ночі").
Поет благає: "О, мені не заздріть, друзі!", бо важко, болісно дається "насущний хліб натхнення". Натхнення вимучує його до краю, бо слово видається пісним, убогим, сірим перед цим калейдоскопом звуків, кольорів, образів, спалахів уяви, химерної гри фантазії. І чим вище, щиріше й правдивіше підносять слова на хвилях натхнення, чим гострішою - до розриву меж - стає напруга почуттів, тим безпораднішими видаються ті слова, ті строфи, які і мали висловити магію натхнення; "тоді стає брехнею кожен вірш" ("Натхнення").
Слово, аби воно позбавилося сірості, німоти, необхідно напоїти кров'ю ("а кров - музика в флейтах жил червона грає з туги"), і все одно жодне слово не здатне вмістити всього того, що народжується на гарячій хвилі натхнення, наповнюється музикою високих сфер "і світлом дзвонить, і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані нічого й вічного".
Але який помістить посуд те, що в слові гине.
Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски
("Пісня про чорні лаври").
Слово - вбивця натхнення. Як тільки поет заміриться цей дивний дар натхнення перетворити в слово, перелити цю "солодку краплю божевілля", "солодку цю принадутайни" у строфи, як зразу ж відчує, що те слово "мов з каменю, тверде!", що будь-яке називання убиває "кожен квіт найменший", що прагнення
Loading...

 
 

Цікаве