WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

до самого неба і було таке страшне, наче перед кінцем світу. То горіла церква в Морозо-Забігайлівці. Там люди не дали зачинити церкву, і тоді комсомольці підпалили її, і вона горіла цілу ніч, на весь степ, і пожежу ту видно було і до Козельщини, і до Кобеляків, і до Царичанки, і до Кременчука. Бачили ту пожежу з двох кінців степу і два полтавських хлопчики: одинадцятилітній Олесь Гончар із села Суха і п'ятилітній Павло Загребельний із Солошиного. Бачили і запам'ятали на все життя, хоч ще бачитимуть вони і пожежі, і руйновища. і криваві поля смерті...
Згадав я через багато літ про ту згорілу степову церкву, якої ми з Гончарем самої так і не бачили, а бачили тільки заграву серед темної ночі...
"Ви пам'ятаєте, як горіла церква в Морозово-Забігайлівці?"
"Пам'ятаю", -сказав він.
"І бачили тоді?"
"Бачив".
Ніколи до того ми з Гончарем не говорили про наші степи, не згадували про дитинство, яке минуло в тих самих місцях, і зненацька цей спогад про палаючу церкву в Морозо-Забігайлівці і спільне порозуміння, без розпитувань, без пояснень, без часу на роздуми, так ніби то був відомий обом пароль, знак і знамення. Ця коротка розмова відбулась у квітні 1968 року в Ірпінському будинку творчості, де я докінчував свій роман "Диво", а Олесь Гончар сховався від світу після святкування свого п'ятдесятиліття і після погромних партактивів і статей у пресі проти його "Собору".
Не змовляючись, ми написали з Гончарем у той самий рік романи про собори, про храми. "Змовитися" з Гончарем взагалі ніхто б ніколи не зміг, бо він свято беріг таємницю того, над чим працює. Але як тоді пояснити такий дивний, мало не містичний, збіг? Запитуючи Олеся про морозо-забігайлівську церкву, я спробував знайти пояснення того, то сталося. Його відповідь усе пояснила. Храм у душі. Та давня подія в тихому степовому закутку Полтавщини справила тоді на нас обох таке враження, що неминуче повинна була колись так чи інакше відродитися в пам'яті, у вчинку, в якійсь дії. А коли ми - письменники, то такою дією стали наші книжки. Чому ідея Храму, його загибелі й потреби відродження, як фенікса з попелу, зродилася в нашій пам'яті одночасно, в той самий рік, - це теж знаходило своє пояснення. Ми писали свої романи в 1967 році серед неймовірного галасу й політичної тріскотняви: святкування п'ятдесятилітнього ювілею радянської влади. Тієї самої влади, продуктом і вихованнями якої ми були, всіма досягненнями якої, мали право питатися, але й за всі злочини, за все лихо і всю неправду якої повинні були нести сумірну відповідальність...
Спільність наших задумів була гака вражаюча, що навіть головні герої в обох романах (і там, і там -батько й син) мали однакове прізвище: Лобода, - і мені вже в рукописі довелося перейменувати своїх Лобод на Отаву". А яким попередженням про грядущий Чорнобиль був ''Чорний яр" О.Гончара!
До покоління А.Малишка, М.Стельмаха, О.Гончара, П.Загребельного, О.Коломійця відносяться й старший з Тютюнників - Григорій, і поет Олександр Підсуха, і критик Володимир П'янов... Усім їм пришилося йти на компроміси. Доба була жорстока, як вовчиця. Для піднесення духу нації, уярмленої, безправної, були потрібні й Малишкові оптимістичні й задушевні пісні, і твори-ілюзії типу "Правди і кривди" М.Стельмаха. і твори-зрізи, подібні до Тютюнникового "Виру", і твори-протести, якими стали "Чотири броди", "Собор" і "Диво", і ті людяні вірші О.Підсухи, серед яких "Батьку, ми ровесники з тобою", що став піснею, і "Народу мир потрібен як вода", і чудова поезія "Мова". Що ж робити, що авторам приходилося схиляти голови перед старшим братом і білокамінною столицею чи співати оди вождям? Судити їх з погляду вічності? Співчувати їм? Мати за взірець чи мати за пересторогу? Вибір за кожним з нас зокрема. Вибір, який залежить уже від нашого рівня інтелекту, від нашої вихованості й нашого рівня духовності та культури.
Якщо про епос і лірику періоду 40- 50-х років говорити боляче і складно, то ще важче говорити про драматургію, яка зазнала чи не найбільших гонінь і втрат. Н.Шейко-Медведєва справедливо зауважує; "У винятково скрутній ситуації перебували українська драматургія і театральне мистецтво, які, втративши в 30-і роки таких яскраво обдарованих, самобутніх митців, як М.Куліш і Л.Курбас, тривалий час "процвітали" і пожинали плоди всесоюзної популярності насамперед за рахунок відмови від тих критеріїв високої художності, які означила ще драматургія Лесі Українки. Щоправда, в 50-і роки були написані психологічна драма Ю.Яновського "Дочка прокурора", сатирична комедія В.Минка "Не називаючи прізвищ", драматична поема О.Довженка "Потомки запорожців" - твори, в яких намітився прорив у нову якість художнього осмислення свого часу, але офіційна критика, на словах вимагаючи від митців яскравих і гострих спектаклів, зробила все, аби "нейтралізувати" художній пошук названих письменників. Внаслідок цього наприкінці 50-х років в українській драматургії домінували бадьорі ліричні драми й ліричні комедії, створені за принципами "теорії безконфліктності". Якщо ж врахувати, що саме конфлікт - двигун драматичного твору, то не дивно, що такі драми не могли навіть зрушити з місця. Прихід у драматургію О.Коломійця з його несподіваними й зухвалими "Фараонами" уже ставав яскравим променем на сірому тлі епохи. Д.Вакуленко недарма підкреслює: "Тільки одна комедія уникла такого загального нівелювання і стала явищем оригінальним. Це "Фараони" (1961) початкуючого тоді драматурга О.Коломійця, яка здобула велику популярність на всесоюзній сцені й за рубежем і надовго залишилася в репертуарі театрів". Помітний слід залишила й інша драма цього автора - "Дикий Ангел", яку будемо вивчати на окремих уроках.
Слово пробивалося до народу в невимовно страшних умовах. Хто знає, чи таланти інших націй могли б створити навіть те, що творили українські митні в рамках дозволеного. Не зреалізували себе до кінця? Не відбулися на повну силу? Тим поміркованіше й розумніше треба ставитися до творів, написаних у цей час. У них часто звучав і протест, і осуд, і навіть пророцтво. Ці твори й ці письменники готували ґрунт для "шістдесятинків", вітали нове, значно сміливіше покоління, вчили його і вчилися в нього.
"Ми звикли прибіднюватися, але, маючи Гончара, маючи Григора Тютюнника, маючи Ліну Костенко, можемо почуватися цілком конкурентноздатними в культурному світі". А така оцінка, такий погляд заставляє оптимістично дивитися на здобутки.
Loading...

 
 

Цікаве