WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

скромного доробку і за віру в мої творчі можливості, запитую:
- А то конкретно ви пропонуєте?
Заступник головного редактора, не збочивши зі свого "курсу" вербування яничар, повів далі:
- Я ж казав, що он Микола Шамота розвінчав буржуазно-націоналістичні візії Максима Рильського, а в українській літературі є й інші носії націоналістичного світогляду, наприклад Андрій Малишко".
Закономірно, що це вже було не просто скерування, а партійний наказ, який вимагалося виконувати "бесприкословно, точно и быстро", тому зажурений молодий критик спитав поради у директора видавництва "Молодь" Йосипа Львовича Дінкевича - в людини, яку поважав і якій вірив. Наводимо їхню розмову повністю, оскільки вона якнайкраще ілюструє драконівські умови розвитку нашої літератури в повоєнний час:
- Пошли ти їх к такой матері, жиди прокляті, з них як з гуся вода, а на тебе ляже така пляма, що й до кінця днів своїх не змиєш...
Я був приголомшений. Почути з вуст Дінкевича таке брутальне слово я ніколи не сподівався, адже і раннього дитинства затямив, що ніколи не можна вимовляти його, що воно образливе, принизливе, одне слово - гидотне. І раптом чую його з уст Йосипа Дінкевича. Тож прямо висловлюю свій подив:
- Йосипе, - звертаюсь до розгніваного Дінкевича, - ти мене ставиш у дуже незручне становище. Ти ж сам еврей і ось такс кажеш...
Він ще І більшим запалом кидає:
- Так, я - єврей, а Санов-Смульсон та іже з ним - жид, жиди. Запам'ятай: еврей і жид - це не одне й те ж. Як і у вас: є українці, а є й малороси, хахли, з яких виростають яничари... Санові! штовхають тебена брудне діло... Напишеш, тобі подякують, хвалитимуть, а позаочі потиратимуть від задоволення руки, мовляв, знайшовся телепень. Бо - лицеміри. Л вся творча інтелігенція України, найперше Малишко та його шанувальники, возненавидеть тебе, назовуть донощиком, проклинатимуть. І то назавжди. Так що думай... І ще одне. Сам знаєш: справа не в національності, а в людській честі, совісті.
У кожному слові Йосипа Дінкевича бриніла щира доброзичливість, я збагнув, що його вустами промовляла мудрість, що мене й справді штовхають на злочин, за який доведеться каятися і каятися усе життя...
Подібна ситуація складася й наприкінці "хрущовської відлиги", коли одних митців нацьковували на інших. Хоча сьогодні можна почути отруйні слова й на адресу "Собору", сучасники митця навіть за кордоном дивувалися громадянській мужності автора цієї книги. А письменник А.Калиновський у листі до Д.Чуба писав: "Ти, очевидно, вже давно прочитав "Собор" Гончара. На мене він справив колосальне враження саме тому, що вперше за 50-ліття диявольської влади насмілились так добре дати їй по морді. Молодець Гончар! Нема сумніву, що 97% населення України поділяють його думки". Як свідчив перший секретар ЦК КПУ П.Шелест, за "Собор" дехто навіть вимагав заарештувати Гончара", та коли про це стало відомо Підгорному, він сказав Шелестові прямо; "Знаєш, Петре, нас з тобою заарештують - ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить світ, та й взагалі, який Ідіот виношує таку "ідею" ?" І хоч як не хилився письменник, не здавався, та напереживався добряче. В.Юхимович згадує: "...Коли він вибухнув своїм романом "Собор" і на його голову посипались звідусіль труха і тиньк з усіх владних та підвладних поверхів, я бачив Олеся Гончара на бульварі Шевченка змарнілого, прижовклого, мов кленовий листок..."
Хтось може заявити: таж Гончар усе життя мав все, що лиш можна бажати, гонорари з ощадного банку портфелями носив, жив у центрі Києва, пожинав лаври як штучні, від існуючої влади, так і справжні, від імені люблячого свого обрання народу. І.Бокий слушно зауважує: "Не мав лише одного, що суспільство має давати художнику, - свободи творчості. Але природа тоталітарних систем така, що змагання з системою виснажує. Письменник має не боротись, а писати... Здоров'я його надірвалося саме в цій боротьбі. А якщо сказати, що в останні роки старий, хворий письменник-фронтовик, ласки якого запобігали президенти і партсекретарі, був кинутий буквально у злиденне існування на мізерну пенсію і нікого з можновладців це не хвилювало, можна уявити собі, чи так уже й він мав усе за життя". Мусимо взяти до уваги й те, що Гончар не міг мовчати, коли нашу націю денаціоналізували і розкультурювали. Він все-таки протистояв, а не мовчав, він захищав шістдесяників, а не вдавав, що їх не цькують. А виступи в Академії наук на захист мови? І це в той час, коли високі партійні особи декларували прямо: "Русский язык - главный язык нашей страны. Нельзя допустить, чтобы на Украине возродилась скрыпни-ковщина" (Демічев), "Непонятно, почему на Украине в школах должны изучать украинский язык? Произведения Шевченко кое-где используются в националистических целях... Севастополь испокон веков русский город. Почему и зачем там имеются вывески и витрины на украинском языке?.." (Косигін). Закономірно, що в таких умовах усі наукові заклади старалися заявити про свою вірнопідданість відмінним володінням і застосуваннням російської мови. Сам письменник згадував: "Почалось засідання, і все пішло-поїхало російською мовою, вже й перерва наближається, а ще жодного українського слова не почув. І так мені боляче стало! Прошусь на трибуну і кажу: чому така зневага до рідного слова? Чи воно ущербне для наукової думки? Так ось всього Леніна перекладено українською і Маркса нещодавно видали - виглядає, що вершини світової наукової думки можна висловити по-українськи, а здобутки української науки для неї не надаються? У залі тиша - аж дзвенить, кожне слово ловлять... А я думаю: будь-що-будь. Збираючись на збори, квиток академіка поклав у кишеню, - гадав: як затюкають, то покладу їм той квиток: я його у вас не просив, самі дали, забирайте. Знаєте, як закінчив виступ, така буря знялась. У перерві всі поздоровляють, а після того і один виступає українською, і другий-виявляється, - вміють, так якого ж біса не говорять?! "Не дивно, що В.Забаштанський на смерть О.Гончара відізвався рядками:
Чарівник із полтавських земель, З лона волі правічних нескор,
З піднебесся людського огрому. Злого рабства спаливши недугу,
В тихім голосі, в слові твердому Звівся в небо немрущого духу
Золотіло, як родимка, "ель".,. Гончаревого слова Собор.
Рухом опору української творчої інтелігенції тоталітарному режиму став V з'їзд письменників України, який відбувався 16-19 листопада 1966 року в сесійній залі Верховної Ради.
Loading...

 
 

Цікаве