WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат

Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні (пошукова робота) - Реферат


Пошукова робота з української літератури
Література 1940 - 1970-х років на Радянській Україні
Ми всі намагалися возвеличити людину й писали людину "красиву", не простого колгоспника, здебільшого безмовного та затурканого, а хлібодара, гордого, бронзовочолого степовика, господаря землі. Це розходилося з правдою життєвою і психологічною і принесло чимало шкоди нашій літературі".
Література 40 - 50-х років заслуговує окремої розмови насамперед з тієї причини, що через передвоєнний пік репресій і воєнне лихоліття наша нація втратила значну частину носіїв духовного потенціалу. Сталінські репресії в кінці тридцятих років завдали страшного удару по українській культурі взагалі, а літературі зокрема. Бути митцем стало просто небезпечно. Закономірно, що такі драконівські умови не тільки негативно позначалися на духовному житті України й українців, а й унеможливлювали неперервність росту культури, науки, освіти. Приєднання Західної України потягло за собою нову хвилю арештів, ув'язнень, висилань у Сибір. Війна з фашистами стала ще одним випробуванням, бо наша земля зробилася ареною битви двох хижаків - Гітлера і Сталіна, жоден з яких нізащо й ніколи б не дозволив українцям збудувати свою незалежну державу. Людські втрати з радянської сторони виявилися настільки глобальними, що й досі статисти лише заокруглюють вражаючі цифри. Скористаємося коментарем письменника Павла Загребельного; "Сталін І його маршали здобували свої перемоги не військовим умінням, а людською кров'ю, ріками й морями крові І Гімалаями трупів. Можна згадати характеристику, яку дав маршал Єрьомєнко "народному маршалу Жукову": "Жуковське оперативне мистецтво - це перевага в силі в 5 - 6 разів, інакше він не братиметься - за справу, він не вміє воювати не кількістю і на крові будує свою кар'єру". Сталін, щоб приховати від світу криваву ціну своїх перемог, у лютому 1945 року пустив в обіг цифру наших втрат 7 мільйонів, На початку 60-х років Хрущов, щоб довести некомпетентність і прорахунки сталінського керівництва у війні, назвав цифру вбитих 20 мільйонів чоловік. Горбачовська "перестройка" збільшила її до 27 мільйонів, хоч за оцінками фахівців мова повинна йти про 43,3 мільйона чоловік! І це тоді, коли німецькі втрати не перевищують (на Східному фронті) 4 - 4,5 мільйона, а втрати союзників визначаються вже й не мільйонами, а сотнями тисяч. До того ж, і в Німеччині, і в США, Англії, Франції вбитих полічено з точністю до однієї людини, а в нас "заокруглено" до мільйонів..." Про кількість загиблих українців у Другій світовій війні досі немає навіть холоднокровної, але об'єктивної статистики.
Повоєнні випробування знову ж таки не давали українській нації найменшого шансу для розвою і розквіту. Негайно було заборонено будити національну свідомість, що дозволялося в роки війни до того часу, поки фашистів не почали гнати з території СРСР: "Сталін усе бачив, усе знав, але вимушений був терпіти, поки тривала війна. Він погодився поряд з орденами Суворова й Кутузова встановити орден Богдана Хмельницького. Він дозволив друкувати в "Правде" українською (!) мовою поезії Тичини й Рильського і заклик Корнійчука визволяти... Радянську Україну. Газета Першого Українського фронту виходила українською мовою". Та закінчилась війна - закінчились українські права й вольності. Мало того, що під шумок боїв радянська армія знищила тисячі святинь, культурні цінності під час окупації фашистів були вивезені в Німеччину, а після війни - Польщу, в Росію, у мирний час почався замах і на територію України, від якої було відшматовано добрячий кусень і передано Польщі. Згідно з польсько-радянським договором віл 16 серпня 1945 року, між Польщею і Радянським Союзом було визнано новий кордон, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, значна частина Посяння, шматок північно-західної Галичини перестали бути українською територією. Це становило 19 500 кілометрів споконвічної української землі з майже півтора мільйоном мешканців. Обмін населенням і переселення із насиджених місць стало такою трагічною сторінкою, яку можна порівняти хіба що з вигнанням зі споконвічних територій вірменів турками.
А вже з другої половини сорокових років почався варварський погром культури Галичини й Буковини і сатанинський замах на духовну спадщину, яка ще дивом уціліла в Західній Україні до цього часу лише тому, що більшовики не встигли під час першого приходу в 1939 році знищити все, що могло нагадувати нації про її право на існування. В цій лекції, на жаль, нема часу (та й особливої потреби) на глобальний огляд історичних подій. Старшокласникам досить сказати про те, що чинили з бібліотечними скарбами І як спонукали митців писати на "потреби дня", не даючи їм іншого вибору, ніж вибір бути слухняними радянськими співцями нового ладу.
У 45-50-х роках у Львові приступили до тотального нищення фондів бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка: "На подвір'ї будинку по вул. Радянській, 24 встановили верстати-ножі (такі, як у палітурних цехах друкарень), на яких різали видання НТШ1, що зберігалися у складі. Це були видання, призначені для наукового обміну або для інших випадків. Різали вздовж і впоперек і лише після того вивозили майже січку на паперову фабрику". Було заарештовано останню захисницю бібліотеки Марію Деркач, на керівні посади призначено людей з погонами, які на ділі виявлялися злодіями, торгували з-під поли раритетними книгами. Я.Дашкевич підкреслює; "Одного такого "завідуючого", демобілізованого офіцера, академік Михайло Возняк зловив буквально за руку. Ні, його не судили - він пішов працювати викладачем Львівського військового політучилища". А в інших бібліотеках?" Годі шукати кращого ставлення до власне української книги, якщо на своїй землі ця книга вже вважалася зарубіжною! Очевидне неймовірне? Чому ж? І очевидне, і ймовірне: "Книжки українською мовою виявилися найбільше чужими для упорядників - на них наклеїли етикетки з шифром, що починається російською літерою "И", Тобто "иностранная книга". Своєю власною, рідною, для якої не було потрібне жодне особливе позначення, вважалася російська книжка. Українська книжка на українські й землі в бібліотеці української ж Академії наук ставала "иностранной".
Тиск на українських письменників у повоєнні роки був настільки великим, що й досі ми маємо лише уявлення про 15% того, що відбувалося насправді. Свідчення очевидців стислі й неповні вже з тієї причини, що не всім свідкам духовного і фізичного терору просто вдалося дожити до дев'яностих років.
Loading...

 
 

Цікаве