WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → "Жовтий князь" Василя Барки - Курсова робота

"Жовтий князь" Василя Барки - Курсова робота

передаване віками з покоління в покоління.
Катранники показані на тлі загальної руйнації і спустошення: сіл, селянських подвір'їв, родин, людських душ. Самі вони також умирають один за одним, їхнє подвір'я також перетворюється на цвинтар. Але зауважмо - ніяк не на "цвинтар душ" (вираз Василя Стуса), не в обійстя божевільних і фатально самотніх, їх міцно єднає любов, яка переживає навіть смерть, бо живою залишається в пам'яті наймолодшого Катранника - Андрійка світла пам'ять про рідних, які не втратили душевної щедрості, доброти, людяності навіть на межі голодної смерті. Згадаймо, як Мирон Данилович ділиться в полі зі старим Гільчаком мерзлою кониною, як учить Андрійка не минати байдуже мертву бабусю, як мучить його совість, коли він підбирає біля мертвого, що лежить на дні урвища, черствий хліб. Подібні епізоди утворі зустрічаються часто. Це добро душі передається й останньому з родини, Андрійкові - він віддає свій шматок хліба умираючому сусідові, несе його зовсім чужій жінці з немовлям, залишає під маминою подушкою...
Узагалі та модель вікової ієрархії, що її продемонстрував Барка в "Жовтому князі", стає носієм ідеї збереження традицій роду, української родини. В основі цієї моделі - люди поважного віку. Вони показані на дорозі природного відходу, тому ніби перебувають уже по той бік життя і з позиції вічності споглядають та оцінюють довколишній світ. Це Харитина Григорівна Катранник (своєрідний архетип Великої матері), яка була в родині "наче світло з височини". До неї завжди прислухалися, її шанували й берегли. Більше міфічний, аніж реальний дід Прокіп, якого зустрічає в дорозі на Вороніжчину Мирон Данилович. Саме йому належать пророчі слова про панування звіра і про перемогу над ним найстійкіших духом. Нарешті, дід і баба Петруни (невмирущий фольклорний образ!), які беруть до себе осиротілого Андрійка. Усі ці старші люди дещо схематичні, оповиті ореолом умовності, їхніми вустами проголошуються мудрі, незаперечні істини, які покликана втілювати й випробовувати найчисленніша група людей середнього покоління, насамперед Дарія Олександрівна і Мирон Данилович Катранники, та носії протилежних поглядів і переконань, той же Григорій Отроходін, Лук'янчук, інші другорядні чи й зовсім епізодичні герої.
Цікаво, що вершинну позицію у віковій ієрархії Василя Барки посідають діти: Миколка, Оленка, Андрійко. Саме вони мають понести досвід і мудрість старших у майбутнє. У цих дитячих образах, їхній поведінці, вимушеній дорослості, що додавала їм зовсім не дитячої стійкості у складних життєвих ситуаціях, письменник втілює свою ідею віри в торжество добра на землі. Саме ними він свідомо заперечує поширений у 20-30-ті pp. "синдром Павлика Морозова". До чистих душ цих дітей не пристає згубний вплив руйнівної влади жовтого князя. Вони відчужуються від жорстокого зовнішнього світу переходом у небуття, залишаючи, по собі тільки світлу пам'ять (як Миколка та Оленка), чи покидають його, вирушаючи в далекі мандри (як Андрійко). Симптоматично, що, витримавши голод, лишається живим найменший, найчистіший перед Богом і людьми. Він не назавжди залишає Кленотичі, а вирушає шукати свою маму з надією разом повернутися в рідні краї.
Зі спраглою, життєрадісною насолодою Андрійко спостерігає, як на тлі густо-густо синього (це означає високого, безмежного і вічно мудрого) неба, "засіяного невстижимими іскорками з сонця, вирізьблювалася колоскова численність, мідяно-рудава і рясна, рясна!" - дочекався малий довгожданого хліба. Але найголовніше, хоч він ще того не усвідомлює, у його душі збереглася сонячна чистота і висока духовність, яку рудий ящур, страшний змій (з давньої дитячої казки він перейшов у життєву реальність у вигляді містичного жовтого князя і в ще конкретнішому втіленні - Отроходіні), намагався голодом, приниженнями, смертю витруїти з душ його рідних і односельців. Прикметна деталь: кожен із Катранників зі своєю смертю ніби навіки забирав частину того вічного духу справжніх морально-етичних цінностей, які споконвіку належали українському народові і без яких життя людське втратило б свою первісну сутність. Так, зі смертю старої матері Мирон Катранник зрозумів, що була вона для нього мовби "світло з височини", "мирний, з теплим словом" Миколка "світив добрістю", "праведницею", "зірочкою" для всіх була Оленка, а Дарія Олександрівна, як і кожна мама для своїх дітей, - "найдобріща душа в світі". Усе це влада намагалася витруїти, але не знайшла такої сили зла, щоб переважила добро на цій страдницькій землі.
Узагалі проблема духовності, гуманізму, людяності - одна з головних у романі. Вона розкривається через потужний символічний образ - церковну чашу. Грабунок олтаря партійці проводили саме у розпал операції з викачування хліба. Це символічно, адже чаша була для селянства "вмістилищем огню і світла небесного", "найдорожча коштовність у світі". Тому, ризикуючи життям, люди врятували її від грабіжників-руйначів, захо-вали в надійному місці - на подвір'ї пічників, про яке знає наймолодший з вимерлої родини Катранників.
У суспільстві володарював жовтий князь -сила Зла. Це засвідчують реалістичні, докладні описи, поєднані митцем з умовними, містичними сценами. Але Злу невідступно протистоїть Добро, носіями якого є передовсім незіпсуті людські душі, а символічним уособленням - вічне світило Сонце, що з'являється через зимові сніговії і весняні тумани дедалі частіше (ще одна прикметна деталь!). Смерть не може завжди панувати у Кленотичах, так само, як і в душах людей. Таке стійке світоглядне переконання Василя Барки. Це засвідчує його особлива увага до образів дітей як оптимістичного втілення майбутнього України. Вустами Оленки, чистого, безгрішного створіння, цієї праведниці, як називає її мама, автор проголошує (до речі, ще на початку твору - як настанову!) мудру істину: жити треба на цій землі, як сонце, несучи світло і любов людям. Була небезпека загубити сенс цієї істини у страшній фантасмагорії голоду, адже Оленка померла. Та останні сторінки свого роману Барка присвячує знову дитині
- Андрійкові, який зумів витримати страшне життєве випробування і з відродженою надією вирушає в світ.
Символічною є Остання сцена роману: збираючися в дорогу на світанку, Андрійко перевіряє схованку церковної чаші, таємницю якої його батьки й односельці не розкрили, "страшно помираючи одні за одними в приреченому колі". Малому здається, що над ними, їхніми могилами сходить не сонце, а чаша, як символ всеперемагаючого добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб "навіки принести порятунок". Андрійко повернеться і відкопає ту чашу. Таким заключним обнадійливим акордом завершує Барка свій твір, бо це є його стійким переконанням як художника й українця.
Хочеться вірити Василеві Барці - цьому сивому мудрецеві, якого доля закинула колись у далекий американський Ґлен Спей.
Loading...

 
 

Цікаве