WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Проблеми підручника в Східній Україні на початку ХХ ст. - Реферат

Проблеми підручника в Східній Україні на початку ХХ ст. - Реферат


Реферат на тему:
Проблеми підручника в Східній Україні на початку ХХ ст.
Початок нового століття приніс небагато успіхів у порівнянні з попереднім станом української освіти: з великими труднощами розвивалася середня освіта в Галичині, де функціонували українська початкова і середня школи, а українська освіта в Російській імперії залишалася, як і раніше, майже під повною забороною влади. Та нові покоління вчених-методистів продовжували вдосконалення підручників із літератури, спираючись на досвід підручникотворення, здобутий у попередні десятиліття в обох частинах України.
Ідеї національної єдності наснажували українство по обох сторонах кордонів, готували інтелігенцію і широкі народні маси до доленосних подій 1917-1920-х рр. - створення Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, яким вдалося, хоча і на короткий історичний період, реалізувати споконвічну ідею об'єднання розрізнених українських земель в одну Українську державу.
З початком ХХ ст. створення підручника з літератури починає відбуватися і на "підросійській" частині України. Цей процес проходив в умовах зародження демократичних рухів в імперії, бажанням українців об'єднатися в одну державу, мати національну школу з рідною мовою навчання тощо. В цей час на Східній Україні з'являються окремі українські школи, як і в основному не виходять за межі початкової освіти.
Відкриття україномовних шкіл у "підросійській" Україні за царських часів не стало поширеним явищем в умовах жорстокого антиукраїнського режиму. Влада, як могла, гальмувала цей процес на всіх рівнях, не зустрічаючи (правди нікуди діти) гострого протесту серед народних мас. Гноблене віками національне сумління було досить міцно приспане російським царатом. Частка інтелігенції ж продовжувала шукати шляхів відродження освіти рідною мовою, наражаючись на шалений опір російського чиновництва на всіх рівнях влади.
Лише тільки вголос висловлюване бажання про необхідність розвитку народної освіти викликало пильну і підозріливу увагу влади, бралося "на контроль" для прийняття наступних репресивних заходів. Одним із багатьох свідчень цьому є таємна справа, яку завело 1908 р. Київське охоронне відділення на відомого педагога С.Русову. Причиною став лист Київського губернатора до охоронного відділення з інформацією про небажану для влади освітянську діяльність С.Русової. Губернатор повідомляв охранку:
"В №5-6 журнала "Русская школа" за текущий год в отделе "Из хроники народного образования на Западе" на стр. 34-39 помещена между прочим статья С.Русовой "О национальной украинской школе прежде и теперь", в которой делаются указания на существование в Киевской губернии обществ учителей-украинцев Киевской губернии и других обществ, имеющих целью способствовать развитию и укреплению в России украинской национальной школы, возникавших и объединявшихся на происходивших в разных пунктах собраниях и съездах учителей украинцев.
В виду изложенного прошу Ваше Превосходительство не отказать сделать распоряжение о сообщении Отделению имеющихся у Вас сведений относительно названных обществ и съездов учителей" [1].
Певно, що не для підтримки вчителів-українців Київської губернії та їхніх патріотичних прагнень вимагав російський губернатор інформацію про їхню діяльність. Оформлення всіляких таємних справ органами охранки було спрямоване перш за все на дискредитацію українських діячів, включення їх до списків політично неблагонадійних осіб тощо.
Зловісною тінню над українським освітнім рухом нависали практично не скасовані до 1917 р. Емський та Валуєвський укази, що гальмували розвиток української школи.
Та все ж українська свідома інтелігенція, гостро відчуваючи потребу в рідній школі, не сиділа мовчки, створювала науково-методичні і практичні умови для її діяльності. Досвід вивчення літератури в Галичині акумулювався в Україні і ставав предметом обговорення на сторінках педагогічного часопису "Світло" [2], єдиного на початку століття східноукраїнського періодичного освітянського видання.
На сторінках "Світла" друкувалася інформація про розвиток української школи в Галичині, про педагогічні проблеми, які на Західній Україні досить успішно вирішували українські педагоги. Тут можна було ознайомитися з матеріалами дискусії про форму і зміст навчальних книжок із літератури, про читанки та букварі для початкової і почасти середньої української школи, що видавалися в Росії.
Журнал відбивав актуальні настрої педагогічної та громадської думки в Україні, ріст усвідомлення народом гострої потреби в рідній національній школі. Так, в одному з номерів "Світла" за 1911 р. була надрукована інформація про вчительські курсі в Харкові (літо 1911 р.), на яких педагогами було прийнято заяву про гостру необхідність мати рідну школу. Коли ж це зараз зробити неможливо, зазначалося в цій заяві, "то принаймні треба, щоб:
1) вчителі якнайбільше користувалися б при навчанні рідною мовою дітей;
2) щоб шкільні книжки на Україні малювали українське життя, природу, поезію, історію;
3) щоб школи мали український вигляд;
4) щоб для рукоділля вживали українські зразки;
5) щоб навчали українських пісень;
6) щоб упоряджались українські читанки;
8) щоб давали читати у шкільних бібліотеках українські книжки;
9) щоб і забавки вживалися по школах українські" [3, 73].
Як видно з цього документа, до найважливіших умов становлення національної школи вчительство відносило й українську навчальну книжку, воно було свідоме завдань, які стояли перед вітчизняним підручником.
На сторінках часопису активними поборниками рідної школи і рідної української книжки виступали такі відомі педагоги, письменники і громадські діячі, як С.Русова, Г.Шерстюк, С.Єфремов, Ю.Сірий, С.Сірополко, Я.Чепіга (Зеленкевич), С.Черкасенко, А.Тесленко, Степан Васильченко та ін.
Журнал періодично друкував відомості про стан української школи в сусідній державі - в Австро-Угорщині, де українці реалізували, хоча і з великими труднощами, власні права в освітній галузі.
Як реакція на інформацію про стан української освіти в Галичині звучать на сторінках журналу пекучі порівняння дописувачів із жахливою російською дійсністю в Україні:
"Українські гімназії, українські кафедри в університеті, українські початкові школи... Це там, по той бік кордону, в маленькій Галичині. А у нас... Якось мимохіть насуваються гіркі і настирливі порівняння. Там дитина в школі вільно користується своєю рідною материнською мовою, а наші миргородські гімназії мають: "В стенах гимназии говорить на малорусском наречии строго воспрещается..." [4,52].
На сторінках журналу робилися спроби аналізу досягнень у галузі підручникотворення у Східній Україні і в Галичині перш за все для того, щоб цей досвід міг послужити майбутній загальнонаціональній школі, обриси якої виразно стали вимальовуватися на поч. ХХ ст. Так, у розлогій статті Ф.Слюсара "Огляд українських шкільних підручників" [5] - одному з перших упедагогіці і методиці літератури аналітичних досліджень-оглядів із цієї проблеми - достатньо детально охоплено і проаналізовано ряд досягнень українських педагогів у цій галузі протягом останнього півстоліття, тобто з середини ХІХ ст. Сформульовано ряд критеріїв оцінки навчальної книжки із словесності: природовідповідності (зміст підручників "не противний матері-природі"), а також наступності навчання ("вчи, переходячи од легшого до важчого, од відомого до невідомого").
Автор статті робить огляд багатьох навчальних книжок для початкової і середньої школи, які з'явилися в Україні з 50-х рр. ХІХ ст. Із підручників, які належали до науки словесності (букварі, граматики, читанки), він розглядає навчальні книжки П.Куліша, Т.Шевченка, О.Потебні, М.Гатцука, О.Строніна, К. Шейковського, В.Золотова, Л.Ященка, Т.Лубенця (Хуторного), Б.Грінченка, О.Білоу-сенка (О.Лотоцького), О.Барвінського,
Loading...

 
 

Цікаве