WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Борис Антоненко (5 серпня 1899 — 8 травня 1984) - Реферат

Борис Антоненко (5 серпня 1899 — 8 травня 1984) - Реферат

свого народу" названо його "прекрасним знавцем і палким шанувальником нашої солов'їної мови". Для нього, без сумніву, це промені сонця серед темної ночі його щоденного буття. Але вернімось і прогляньмо бодай побіжно його літературні надбання в другий період творчости. Коли "Золотий кораблик", "Слово матері" й подібні оповідання відтворюють життя дореволюційної доби, "Так воно показує" - добу революції, а "Семен Іванович Пальоха" - просто повість про красу природи й прецікаві людські характери, то нариси "Збруч", повість "Образа" та роман "За ширмою" по вінця в животрепетних соціяльних, морально-побутових та психологічних проблемах нашого часу. Повість "Семен Іванович Пальоха" автор слушно назвав "мисливською поемою". Справді-бо, її виповнено чарівними українськими пейзажами, філософськими роздумами й літературними відступами, великою любов'ю до людей з вибачливо-сатиричною посмішкою з них. Це мемуарна поема - поема про себе, про своїх ближчих друзів. Це мандрівка в обірвану насильниками молодість і прийняття похилого віку. Твір філософський і глибоко оптимістичний. У фіналі поеми автор висловлює думку, що панування тиранічної сили не вічне, що неминуче прийде час, коли людина сама керуватиме собою. "Бо - панта рей!" - це вічний закон життя. До речі, я не люблю мисливських оповідань. Без гніву на людину я не можу читати захоплених описів фахових мисливських пострілів, влучного попадання в немічну жертву й передсмертного окрику чайки. Після такої лектури мене охоплює гіркий осуд людини, лють і образа на неї. Я не можу їй дарувати, що вона в мисливському азарті стає гіршою, жорстокішою за звіра. Звір убиває, коли голодний. Людина - для розваги. Але мисливську поему Антоненка-Давидовича я читаю з приємністю. Бо це повість про людей - добросердних великих диваків і фантазерів. Центральне місце в другій добі творчости письменника посідає його роман "За ширмою". Сюжет роману не складний: історія життя праці й родинних стосунків молодого лікаря українця Олександра Постоловського. Дія відбувається головним чином у кишлаковій лікарні глухого району Узбекистану. Потрапив сюди лікар Постоловський з родиною (дружина, трирічний син і стара мати) після другої світової війни. Ця родина лікаря й становить собою центральний осередок дії роману. Побічну, але сюжетно-зв'язкову й ідейну ролю грають ще дві особи: завідувач облздороввідділу лікар Ходжаєв і бездомна, шолудива, сліпа на одне око сука Жучка. З розлогої, на початку ніби спокійної розповіді роману читач довідується, що чесний, відданий своїм пацієнтам лікар Постоловський занедбав свою рідну матір, яка занедужала на рак. Відгородивши ширмою в кутку свого кабінету місце для матері, він, поринувши в свою фахову працю, не помічав, що мати, не маючи прихильности від чужої духом і культурою невістки-росіянки, жила в пекельних умовах, її довго тримала на силі лише велика материнська любов до сина. Але смертельна хвороба й синова недбалість звалюють її остаточно з ніг. Син похопився, збагнув небезпеку й вирішує негайно відвезти матір до лікарні в Томськ на операцію. У поїзді, по дорозі до Ташкента, мати відчула, "...що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться в безсилому, обважнілому тілі(...). Вона не думала ні про свою хворобу, ні про операцію, їй не вірилося навіть, що вона поїде ще до якогось сибірського Томська. Пощо? Ні, вона їде з сином на ту далеку, святу землю, де вона народилася, де сплять вічним сном її батьки й прадіди, де годиться і їй схилити свою голову". І вона впала в передсмертну непритомність. Коли прийшла до себе, то ледве могла промовити, щоб син відвіз її до Переяслава. Син зрозумів і "...поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: - Я одвезу, мамо. Але мати більше вже не відгукнулась". Тільки тоді Постоловський зрозумів глибину свого злочину перед матір'ю, тільки трагізм такого непоправного фіналу збурив його синівське сумління й викликав свідомість свого великого боргу перед мамою, перед тим Переяславом, про який вона марила, і перед тією землею, на якій і він народився. "...Він одвернувся й перевів очі в далину, куди простяглися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам собі: - Я все сплачу, мамо. Все!" І ці слова його прозвучали як синівська клятва над труною матері. "За ширмою" - один з найвизначніших творів української літератури останніх двох десятиріч. Це не психологічний родинно-побутовий роман. Це не просто спроба "нагадати молодому поколінню про його обов'язки до батьків, а разом з тим торкнутися деяких родинних проблем", як, може, навмисне не розкриваючи, сугерував ідею роману сам автор у передмові до його журнальної публікації 1962 року. Це не традиційна проблема дітей і батьків, як твердив дехто з критиків (Л. Бойко, Д. Чуб). Це не дидактичний роман, не роман про "виховання правдою і красою" (К. Волинський), - а щось більше, ширше і глибше за всі ці окремо поставлені проблеми. Це синтеза цих проблем. Це, я б сказав, соціяльно-психологічний роман про кровний взаємозв'язок людини і суспільства, людини і нації. Ще в першій добі своєї творчости, зокрема в повісті "Смерть", Антоненко-Давидович виявив себе майстром зображувати в малому велике. В "За ширмою" він дійшов вершини цього мистецтва. У фокусі однієї родини, у стосунках між сином і матір'ю він відтворив складну проблему - внутрішній, підсвідомий навіть, але нерозривний зв'язок людини з народом, з батьківщиною. Коли Постоловський над прахом матері давав клятву спокутувати свою провину, сплатити свій борг перед нею, то він уже мав на серці свій народ, свою батьківщину. У цьому суспільно-виховна й мистецька сила роману. Якщо до цього додати, що роман написав першорядний стиліст, відшліфованою літературною мовою, з виразним індивідуальним звучанням кожного майстерно вирізьбленого персонажа, то стане зрозуміло, чому поява цього роману сколихнула запліснявіле плесо радянської літератури й відразу викликала численні відгуки в пресі. [...] [...] Такою в загальних рисах постає в моємусприйманні постать Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича у 80-річчя його життя і творчости. У його творах, як висловився колись теоретик активно-романтичного (вітаїстичного) напряму, "глибина думки поєднана із витонченим словом, калямбур з оригінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя" ("Літературний ярмарок", серпень 1929, передмова, с. 2). Антоненко-Давидович організаційно не належав до групи вітаїстів, але духово і творчо він ішов у цьому загальному відродженському річищі 1920-х років. "Белетрист і публіцист гостросуспільного інстинкту і зору" - так слушно колись визначив Антоненка-Давидовича Юрій Лавріненко. Я б волів до цього ще додати: письменник глибокого вгляду в суспільні процеси й людські душі, реаліст і гуманіст в зображенні найболючіших життєвих і загальнонаціональних проблем, вникливий психолог і гострий аналітик людських учинків, вимогливий до слова й образу і, нарешті, усією своєю творчою духовістю письменник глибоконаціональний і саме тому - загальнолюдський [...] Григорій КОСТЮК "Сучасність", ч. 10, 1980 (За книгою "Українське слово" - Т. 2. - К., 1994.)
Loading...

 
 

Цікаве