WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Пантелеймон Куліш - Реферат

Пантелеймон Куліш - Реферат

адміністрації, як і не боявся листуватися з таким офіційно визнаним ворогом самодержавства, як емігрант М. Драгоманов. П. Куліш знав, що ініціатор створення русько-української радикальної партії, яку очолили І. Франко і М. Павлик, безкомпромісний борець проти жандарма революційної Європи - царського самодержавства - Драгоманов стверджував, що в таких державах, якою була царська імперія, "найскромніші права можуть бути здобуті лише через падіння самодержавства, аце падіння ніде без грому не обходилось". Однак сказане не означає, що погляди Драгоманова Куліш поділяв, хоча з ним в останні роки і листувався, і замірявся про нього написати. Так, у епістолярній спадщині останнього за 1893 рік читаємо про те, що Куліш щиро дякував Драгоманову за його "Чудацькі думки..." і називав їх "політично спасенними". Тим часом у своїй праці "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891) вчений наголошував: "Коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити людський поступ, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим і його національності: охороні й зростові того, що в ній є доброго". Наведене висловлювання свідчить про необхідність грунтовного вивчення творчої спадщини і М. Драгоманова, і П. Куліша та поновлення історичної правди щодо поглядів цих діячів й значення їх духовної й наукової думки в розвитку демократичного руху не лише на Україні, а в усьому слов'янському світі. З огляду на сучасну громадсько-політичну думку ми знаходимо в їхніх творах чимало суголосного з нашим світорозумінням. Не можна відкидати того факту, що вони шанували культуру російського народу, світову культуру, дбали про розвиток національної літератури і культури, а державне майбутнє України теоретично обгрунтовували, скажемо за сучасною термінологією, на принципах федералізму. Ми звикли до категоричності суджень, а головне - до однозначних присудів, нам миліша одноплощинність, а суперечливість нас лякає і обурює. Пантелеймон Куліш - суперечлива постать в історії української літератури і культури, але його помилки аж ніяк не повинні перекреслювати його достоїнства, усе позитивне в його творчості. Слід, звісно, визнати, що Куліш часто був світоглядно безпринципним у виборі періодичних видань для друкування своїх творів. Від демократичного "Современника" до офіціозного "Вестника Юго-Западной России" сягає амплітуда його орієнтацій. Але наше справедливе неприйняття хоча б і пізнішої оцінки Кулішем Шевченка не повинне затінювати всього того, що зробив автор виданої в 1857 році в Петербурзі "Граматки" для популяризації творчості автора "Давидових псалмів". Саме Куліш порушив заборону друкувати твори Шевченка-засланця і вмістив у "Граматці" частину "Давидових псалмів", опублікував поему "Наймичка" в "Записках о Южной Руси", а в альманасі "Хата" - десять поезій Шевченка. Пам'ятаймо його високу оцінку Шевченкової музи у славетному "Слові над гробом Шевченка", у якому він наголосив на загальнослов'янському значенні творчості поета і так заприсягався над його домовиною: "Ти говорив своїй непорочній музі: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли, - у нас нема Зерна неправди за собою... Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголити: то лучче ми мовчатимем, - і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду". Не вистачило в Куліша снаги простувати слідом Шевченка - хаотичні політичні орієнтації, гординя, надмірне честолюбство, а то й заздрість до неосягненної таїни Шевченкового генія, який, за його ж словами, "в "Катерині"… піднявсь до Пушкіна яко художник, а 1846 року - і до Міцкевича яко поет всеслов'янський", не дали йому можливості ні дотриматися заповіту "безтрепетно святую правду глаголити", ні промовчати - щоб не тривожити пам'яті того, кого він спочатку прославляв як народного поета, а потім різко осуджував за радикальні революційні погляди, за "гайдамацтво". Як писав Іван Франко, не було в Куліша "тільки одного - Шевченкового генія, Шевченкового гарячого чуття". Проте була в нього колосальна творча енергія, якась фанатична затятість у праці, і цей копіткий щоденний подвижницький труд на ниві української культури Куліш цінував в інших, всіляко стимулюючи тих, хто доблесно, збираючи колосок до колосочка, збагачував скарбівню рідного народу. А таких, на жаль, було мало. І чим ближче тулилась до трудівничих рук старість, тим частіше замислювався він над тим, хто підніме зронене його перо і продовжить його діла, "вагітні великими наслідками". Великих надій на українську інтелігенцію Куліш не покладав. Ще в січні 1862 року у листі до Ганни фон Рентель він писав: "Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта - дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї". Більше було балакунів, ревнителів української справи на словах, а не на ділі, ніж тих, хто ладен був покласти на свої плечі цю примусову від усвідомленого обов'язку справу. Ось чому П. Куліш, шукаючи молоді, здорові сили, звертав свій погляд на Галичину, де побачив активний духовний розвій. Він друкується у львівських журналах, листується з діячами культури, часто буває у Львові, живе там, бере участь в організації журналу "Правда", намагається примирити українську і польську інтелігенцію в ім'я культурно-освітнього і громадського співробітництва. Та цей, як називав його І. Франко, "духовний керманич "Правди", не зміг своєю "Крашанкою русинам і полякам..." втихомирити пристрасті та ідейні суперечності львівської інтелігенції, бо там пам'яталася його чиновницька місія у Варшаві, та й духовна атмосфера в Галичині була суперечливою. Не викликала жодного ентузіазму й ідея відмежувати Україну від Польщі культурологічно - шляхом прокладення своєрідної духовної борозни у формі російської мови і культури між Польщею і Україною. Ця "глибока борозна" мала пролягти через душі і почуття українців на Холмщині, яких реформатор Куліш замірявся зрусифікувати. А скільки часу і сил забрала в нього праця над "Историей воссоединения Руси"? Працював Куліш над нею тяжко, у великій надії переконати самодержавну гординю високопоставлених чиновників у тому,
Loading...

 
 

Цікаве