WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Богдан Ігор Антонич (5 жовтня 1909 — 6 липня 1937) - Реферат

Богдан Ігор Антонич (5 жовтня 1909 — 6 липня 1937) - Реферат

час від часу ріжуть вухо не свідомі, бо нічим не зумовлені, спондеїчні стопи і стопи пірихія, а одночасно зустрічаємо дуже механічну, "вичислену" силабо-тоніку, не пристосовану до звукової пружности і гнучкости української мови. Перед нами збірка талановитого молодого поета, який одчайдушно себе шукає, блукаючи в чарівному і приманливому лісі світової поезії. Тут був його цех,його грунтовне ознайомлення з усіма фазами поетичного матеріалу, що його поет уже в наступній збірці так майстерно, а щонайголовніше - так по-своєму опанував. У цих своїх часом навіть дещо істеричних шуканнях він, зрештою, натрапив на родовище, яке стало його основним джерелом. Твір "Зелена елегія" - єдиний у цілій збірці суцільно "антоничівський" твір, і його треба вважати за міцний місток до наступної збірки і всього зрілого доробку. У другій збірці "Три перстені" Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, як цілком міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку і кольорит єдиного твору - "Зеленої елегії". Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом. Найголовнішу прикмету його мистецько-філософського світогляду становить дуже своєрідне (хоч в основному романтично-ідеалістичне) трактування природи. У "Трьох перстенях" природа наче "фіксована" спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юности поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого світосприймання, - "оказковують" природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинами з дитячої книжки. В цій збірці домінує ще один "ляйтмотив" творчости Антонича: поетичне мистецтво та його таємниці. У "Трьох перстенях" поет заворожений своєю музою, своїм даром. Мистецтво поезії тут "оказковане" і часто утотожнюється з таємничими процесами природи. В цьому відчутна ідеалістично-романтична німецько-англійська традиція: поетичне мистецтво - це найвищий вияв "надприродної" сили природи. Але в трактуванні мистецтва бачимо ще одну романтичну традицію; її можна назвати "байронівською": поетичне мистецтво - це прокляття, яке відрізує молодого, здорового юнака ("благородного дикуна" або й звіра) від коренів дитинства та органічних соків природи. Поезія разом з людським умом "псують" людину як органічну частину природи і роблять її нещасною. Жанрово в цій збірці бачимо дві, на перший погляд протилежні, тенденції: "ліричну" та "епічну". Довші поеми, що їх Антонич називає "елегіями", це ніби своєрідні розповіді. А все ж їхній тон не "розповідний" чи "епічний": вони вибухають гейзерами раптового надхнення і рвуться задихано вперед, наче самі вони - стихійні явища природи. Разом з ними зустрічаємо в збірці короткі ліричні мініятюри: "моментально навіки" відкривається нам якийсь цілком унікальний образ або ж маленький космосик образів. Ці дві тенденції продовжуються від збірки в збірку, хоч у пізніших збірках "епічна" тенденція зазнає важливих видозмін. З нестримно-юних елегій виростають важкі, широкорядкові, задумливі баляди і довші поезії. І думка, і образи їхні стають щораз складнішими, глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосередність, яру силу і примушують нас зупинятися та задумуватися. Мініятюри натомість не проходять таких помітних метаморфоз; вони до кінця грунтуються на безпосередньості образного сприймання, хоч згодом стають значенево глибшими та чуттєво трагічнішими. В "Книзі Лева" Антонич організував ці свої жанрові тенденції групами віршів: групи довших, епічних творів він назвав "главами", а групи ліричних мініатюр - "ліричними інтермеццо". Коли "Три перстеня" можна назвати "оказковуванням" реальности, тоді "Книгу лева" треба назвати її "омітизовуванням". Натяки на мітичну (тут - "міфічну" - прим. ред.) основу збірки бачимо вже в назві. Лев - п'ятий знак зодіяка, що символізує силу сонця, волю і "прозорий" вогонь. В альхемії лев - знак "філософського вогню", а також золота. В геральдиці він - знак відваги, мужності, королівської маєстатичності, земної сили (на противагу до орла), а також ранку. "Книга лева" - це євангелія від св. Марка. В психології Карла Густава Юнга лев символізує небезпеку, що свідомість може бути щохвилинно переможена стихійною підсвідомістю. В кінці можна додати, що лев - знак міста Львова, хоч це, мабуть, тут не має значення. Що Антонич був цілком свідомий мітичних імплікацій назви своєї книжки (крім, може, юнгівських, хоч вони тут тим не менш реальні), бачимо хоч би у перших двох творах збірки, де активними символами виступають сонце, вогонь, відвага, золото, ранок. Через цілу збірку леви набувають різних значень для Антонича: загроза для Даниїла, відвага воїнів у поезіях про звитяжність, при кінці збірки і т. д. Але, здається, найголовніший символ лева - сама поезія, бо вона для Антонича поєднує всі відповідники для символа лева. Мітичну основу збірки бачимо також у інших символах, включно з частим повторюванням магічних чисел (три, сім, дванадцять). Часто-густо символи в цій збірці. стають на місце метафор. У "Книзі лева" ляйтмотив природи значно поглиблюється. Тут уже не зустрічаємо природи в її феноменальному вигляді. Вона підвищується до духовних висот і з'єднується з людською підсвідомістю. Поет сакраменталізує її, одягає її у виразні символи релігійних обрядів: вона стає не так струнким готичним храмом, як відображенням ірраціональної сили, хаотичної стихійности поганської чи старозавітної вір. Тут також виступає мотив, що його критики більш або менш слушно назвали Антоничевим "пантеїзмом". Поет щораз частіше ототожнює існування свого ліричного героя з існуванням природи, особливо рослинної. В деяких творах існування людини як організму так зливається з природою, що ліричний герой не тільки втрачає власну індивідуальність, але навіть фізично перестає бути людиною і перетворюється на якесь явище позалюдської природи. В циклічності природи, в її "марнотратності" поет знаходить відповідь на смерть. Людина включена в тяглість природи. Омітизувавши цю тяглість природи способом підвищення її до містичних сфер, Антонич зробив з неї метафізичну вічність. Циклічність народження, життя і смерти, а щонайголовніше - переображення матерії, запевняє людину, що хоч її "я", її свідомість помре - її надособове буття буде вічним. Циклічність природи приводить поета до шукання циклічности в людській історії. Він намагається відкопати корені людини в стародавніх цивілізаціях, найбільше зближених до природи. Ці "атавістичні" мотиви з одного боку посилюють мітичну атмосферу збірки, а з другого - протиставляються сучасній цивілізації, так жорстоко і ефектно критикованій в останній збірці
Loading...

 
 

Цікаве