WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Микола Куліш - Реферат

Микола Куліш - Реферат

на геліконі, почуває незміренність своєї сили: "Гелікон... коли взяти forte, можна загасити лямпу. Але я навчуся грати так, що зорі на небі гаситиму". Його гелікон з "оркестри гуманізму" - грає на всі людські переживання. Поет "вірить у Петрарку і вічну любов"; для нього прапор боротьби і вільного труда значитиме щось тільки тоді, "як над світом замає прапор вічної любови". Марина корегує поета: "кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя; "того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже". Виключно добрий, наївний і смішний батько Марини - Ступай-Ступаненко з усього свого довгого життя знав, що "ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч - не видно й не чути нашої України". Тому вже перший універсал Центральної Ради звучить для нього, як радісний великодній дзвін. Він так ненавидить царську імперську Росію, що коли виникла загроза її реставрації Пероцькими - готов пристати до більшовиків: "Ні, я, мабуть, за соціялізм... Принаймні по-українському звернувся: збирайся на смерть, а не гатовся к смерті". "Нехай і радянська - аби тільки була українська республіка: на червонім дві стьожечки вити - жовту й блакитну". Марина поправляє смішного тата: "хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане"; "найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить". Ступай-Ступаненко, якому не помогло ворожіння на "Кобзарі", падає трупом на вулиці під час бою саме тоді, як він кричав на обидва боки: "українці ж, що ви робите? Дайте подумати!" Його останні слова: "цікаво знати, з якої сторони куля". Ступай і Юга - це ніби продовження образу Малахія. Історична загибель малахіянства супроводжується народженням Марини (як у "Вальдшнепах" Хвильового - Аглаї), що синтезує в собі шляхом заперечення усе добро Ступая і Юги, але подолує їхню нереальність, роздвоєність і безпомічність у зустрічі з смертельним ворогом. Вона не випадково розучує сонату Бетховена. Ступай-Ступаненко теж уподобав сонату, але думав, що автор її мусів бути тільки українець; на фактичну довідку Марини відповів: "Значить, мати була українка". Зрозуміло, що російському монархістові Пероцькому страшні не більшовики, не комунізм, не клясова боротьба, а Україна: "Одного лише боюся, щоб не розваляли фундаменту, на якому стояла Росія - єдности й неподільности її. А не розвалять, - Ступай-Ступаненки - Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля Русская!" В чекістській тюрмі набожного генерала Пероцького найбільш вразило і допекло, що там в'язень монах "цілу ніч молився по-вкраїнському". Марина не говорить з чужого голосу, як, наприклад збільшовизований Лука. Вона надхненниця цілої доби, Пітія, що пророкує, з каменю омфалос - центру землі, з серця нової Еллади. В противагу до Юги вона не тільки на роялі дає "світлий роздум бунтарного духа", а й під іменем Чайки таємно належить до комітету збройної самостійницької організації, сигналом для виступу якої є "запалена люлька". Сигнал дано, і Марина в піднесенні: "куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тій казці: чого ж ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш? Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось... (Винесла захованого прапора. Розгорнула). Під цим!.." Коли ж їй прийшла черга свою ідею "смерті в вічі сказати", вона - певна перемоги тієї ідеї - каже: "Так, я Чайка!.. я тая Чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги козацькії билась, що літа і б'ється у кожному козацькому серцеві..." Як ми вже згадували на початку, "Патетична соната" була категорично заборонена на Україні, але режисерові Таїрову пощастило поставити її в своєму Камерному театрі в Москві, правда, з деякими змінами в первіснім тексті - для цензури. На прем'єрі 19 грудня 1931 були члени дипломатичного корпусу, а також ЦК партії і уряду. Успіх вистави був величезний і в глядача, і в фахової театральної критики. Німецький лівий письменник Фрідріх Вольф, що бачив виставу у Москві, переклав "Патетичну сонату" на німецьку мову, а берлінське видавництво Фішер видало її фотокопією і поширювало серед німецьких театрів. Фрідріх Вольф писав у передмові до перекладу: "Форма ПАТЕТИЧНОЇ СОНАТИ - цієї найбільшої української драматичної поезії - в світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами ФАВСТ і ПЕР ГЮНТ". Прихід Гітлера до влади обірвав зацікавлення п'єсою в Німеччині. 4 березня 1932 в газеті "Правда" появилася погромницька стаття "О ПАТЕТИЧЕСКОЙ СОНАТЕ Кулиша", підписана "Украинцем", але написана, як тоді говорили в Москві, Лазарем Кагановичем. Наслідком цієї статті, що охрестила п'єсу Куліша "фашистською", а прихильним до неї театральним критикам погрозила за втрату "більшовицької пильности", "Патетична соната" була знята з репертуару театру Таїрова, а також театрів у Ленінграді, Іркутську, Баку, де вона теж виставлялась. Це вже був 1932 рік - початок організованого Москвою масового голоду на Україні. Десь, може, на початку 1933 року зацькований пресою Куліш поїхав на села і, зокрема, до рідного з дитинства Чаплиного. Він на власні очі побачив, як оті його незаможники і радянські патріоти Копистки, що в його першій п'єсі "97" так стійко поборювали стихійну голодову катастрофу, тепер мруть, як мухи, від організованої радянською владою ГОЛОДОВОЇ катастрофи. Куліш повернувся з села до Харкова душевно хворий - кілька днів у себе в хаті кричав, стогнав, був як божевільний. Якраз у той час, 13 травня 1933, сталось самогубство Хвильового, про якого Куліш казав: "Це наш надхненник. Він перший відкрив нам очі на Україну". Реакція Куліша на загибель друга була несамовита. Всю ніч стояв Куліш коло мертвого побратима, а коли вже на цвинтарі труну опускали в яму - кинувся на коліна до труни з криком: "Сонце моє!" Після похорон чорна тоска огорнула Куліша так, що дружина, боячись, щоб він не вчинив собі чого, заховала його револьвери. Помітивши це, Куліш сказав: "Будь спокійна, я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротись до кінця" (Антоніна Куліш. "Спогади про Куліша", стор. 415 - 419). І дійсно, Кулішеві ще восени 1933 року вдалося разом з Курбасом виставити в "Березолі" його нову п'єсу "Маклена Граса", писану ним 1932 - 33 року. Щоб це могло статися, Куліш оминув українські теми, помістивши дію п'єси в Польщі на тлі економічної кризи. Пружиною дії є збанкрутований біржовий маклер Зброжек з його демонською пристрастю грача, який пускає в гру не тільки чужу, а й власну смерть, щоб здобути посмертну страхову премію. Десятилітня дівчинка - жебрачка Маклена, - щоб рятувати свого батька - робітника - від голодної смерти, приймає пропозицію Зброжека вбити його за невеличку плату. На тлі гри демона і трагедії янгола, що мусить убити, виростає образ пропащого поета Падури, що спить у собачій будці і грає на окарині - глиняномуінструментику - про самотню закинену в світі душу - в порожню ніч, на холодний місяць. Політбюро ЦК КП(б)У і верхівка НКВД, в супроводі сотні озброєної охорони, на спеціяльно
Loading...

 
 

Цікаве