WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Іван Багряний - Реферат

Іван Багряний - Реферат

фанатично віруючий в історичну місію своєї кляси, але не за приписами офіційної політичної спекуляції й не в ім'я її інтересів, а за приписами свого серця й в ім'я інтересів свого народу. Того народу, що мусить бути гегемоном на своїй землі. А його кляса - його авангард" Звучить як маніфест. Так, і революцію, і громадянську війну і пореволюційні складнощі юнак сприйняв не як щось стороннє чи далеке, а як свою кровну справу - як відродження покривдженої ворогами України трудової. Це була воістину його революція, його епоха, його суспільство - не оновлене, а нове. І тому якось не віриться в деякі факти, якими журнал "Україна" приголомшив своїх читачів: йдеться про нібито участь Івана Багряного в "робітничій опозиції" (за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолія Ткаченка). Неймовірним це видається. "Робітнича опозиція" виникла 1920 року, а вже 1922 року на XI з'їзді РКП (б) її розгромили - ну, а якого віку був тоді Іван Лозов'ягін? Та й не це головне, а ось що: "загальна його настроєність. Не виступав він тоді в ролі свідомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в літературу, досить рано - за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Первомайський, Свєтлов. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався - щиро вірив. Хотів, намагався щиро вірити. Хоча вже мав порахунки з "владою трудящих". 1920 року, в Куземині, де Іван жив у діда по матері, 92-річного однорукого пасічника... Втім, Багряний згодом усе описав: "...одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших дідових онуків, під наш несамовитий вереск замордували діда, а з ним й одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів й реготались...Вони всі гидко лаялись. Під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосіма і Савватія все було забризкане кров'ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах". Чекістами були "якісь озброєні люди"! Віра - і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей. Він рано почав писати, ще в школі редагував рукописний журнал "Надія", не просто мріяв про літературну діяльність, а й діяв, дуже рішуче. О. Шугай у статті "Через терни Гетсиманськрго саду" ("Літературна Україна", 6 вересня 1990 року) називає видану ще 1925 року в Охтирці (під псевдонімом І. Полярний) збірку оповідань "Чорні силуети". Факт несподіваний, вражаючий. Але цікаво, чому сам Іван Багряний про цю книжку не прохопився ніде і півсловом? Забув? Чи згадувати соромився? Щось не в характері це Багряного. Правда й те, що він не мав доброго літературного вишколу, знав цю слабину, та не вельми нею журився. Впевненістю і честолюбством не обділив його Бог. Майже одразу Багряний заговорив не лише від власного імені. Була чи не була книжка 1925 року, та читачеві українському Багряний став відомий з публікації поезії у журналі "Глобус", де працював відповідальним секретарем його земляк Б. Антоненко-Давидович. 1927 року Іван Багряний опублікував у журналі "Всесвіт" два прозових твори- "З оповідань старого рибалки" та "В сутінках", їх на сьогодні забуто, вони залишились поза увагою дослідників - і даремно. В кожному разі, до другого оповідання треба придивитися пильніше: там уперше з'являється майбутній герой "Саду Гетсиманського", аltег еgо письменника - "зав. політосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій", "гарячий Андрій" В цьому портреті неважко розпізнати автопортрет. Але що діється з героєм! Разом з адміністратором цукроварні Ігнатом Соломоновичем той Андрій приїздить у підшефне село читати лекції. "Одна мусіла бути по агрономії, друга про міжнародне становище - обидві з діапозитивами". Начальства, як водиться, немає - кого де шукати? Збігаються селяни і... заходжуються прибульців бити. До того ж ненависть їхня обертається не стільки проти Ігната Соломоновича, єврея, а проти Андрія - проти "свого". Їх ведуть у сільраду, і тут все розвиднюється: 1920 рік, продрозверстка в цьому селі. "Тепер Андрій не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а пізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре...(...) О, ніколи вони не забудуть цього". Щасливий випадок, здається, рятує Андрія: йому щастить втекти, і його переховує у себе в хаті секретар сільради, який дістає в пітьмі "запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю - вибирай, заряжай". "Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху". Не витримавши напруження і побоюючись за родину товариша, Андрій вирішує тікати з села. Знаючи, що на нього чекають засіди. Вже за селом, коло останнього млина "з реготом на нього насіли". І побили до смерті. "Коли Ігнат Соломонович з'явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо. Ні лиця на ньому, ні вигляду... Без всяких ознак життя"… Розв'язка цілком трагічна: безвихідь, морок. Є сенс порівняти це оповідання з романом "Сад Гетсиманський": його герой, теж Андрій, пройшовши крізь пекло, не тільки не зазнав поразки, а й піднісся морально, серцем посвітлів. Та все ще попереду. Тим часом Іван Багряний швидко набирав літературні очки. 1927 року виходить у кооперативному видавництві "Маса" збірка віршів "До меж заказаних" (тобто заборонених). Деякі межі поет зумів переступити, й ортодоксальна критика відреагувала негайно. 1928 року в рідній Охтирці, з допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це віддячено пляшкою оковитої, Багряний публикує поему "Аvе Магіа" На титульній сторінці стояло: Видавництво "САМ". Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву. Поема описувала, живописала історію нещасної дівчини, що не з власної волі стала проституткою, народила сина, і от цей син тяжко від того страждає. Відомий вуспівський голобельник Б. Коваленко схарактеризував усе чітко: "порнографічний натуралізм (...) та густа домішка слинявого сентименталізму". Роздратував критика не так зміст, як присвята, яку варто навести: Вічним бунтарям і протестантам, Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, Всім скривдженим, і зборканим, І своїй бідній матері крик свого серця присвячую. А тих, хто ще сумнівався, про яку матір мовиться, переконував остаточно вступ, написаний як лист до друга: "Друже мій любий! Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині - це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар… Не іменуй же мене поетом, мій друже. Я хочу бути тількилюдиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею... Ударившись об мур підлості, вифарбленої в красивий колір, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це
Loading...

 
 

Цікаве