WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Євген Гуцало - Реферат

Євген Гуцало - Реферат

двоєдина сутність: природа мислила й почувала світом людини, а людина мислила й почувала світом природи. Ця двоєдина сутність, мабуть, найбільше допомагала виражатися самому героєві. Очевидно, за таким типом героя стояв сам автор. Такий тип допомагав самовиражатися йому. Але ж автор, бажаючи осягнути дійсність через іншу вдачу та інший характер, через інші життєві колізії, змушений був ставити перед собою завдання: відмовлятися від такого героя (тобто відмовлятись від чогось природного в собі) і шукати героя "зі світу" (тобто знаходити себе у відмінній іпостасі, яка дозволяє існувати начебто не в своїй індивідуальності, а в індивідуальності чужій). Це було необхідно зробити, щоб перейти від обмеженості, від камерності - до життя в ширших, об'єктивніших зв'язках. Здається, я руйнував сам себе і заперечував попереднє своє існування, пишучи "Мертву зону", "Родинне вогнище" ("Мати своїх дітей"), "Сільські вчителі". Не скажу, що таке саморуйнування давалось легко, навпаки - важко, бо своїм корінням я був весь у прозі своїй попередній, а до цієї я наче себе силував, навертав. А вже пишучи "Позиченого чоловіка...", "Приватне життя феномена", "Парад планет", я не відчував, що руйную себе. Відчував, що - заперечую (і не тільки себе), а от що руйную - зовсім ні. Бачив, що знаходжу сам себе у формах нових для себе, у формах глобальніших за осягненнямжиттєвого матеріалу, за розумінням характерів, за наповненістю слова. А вже коли ці три романи було написано і я сів за оповідання в старій своїй манері, в основі якої - реалістична деталь, то відчув, що ця манера вже перестала даватись так, як давалась раніше. Вона видавалась мені пластом, одноплощиною - і я тоді зрозумів, що манера моїх романів таки мала руйнівний вплив на мене. Отже, це таке літературне будівництво, яке грунтується на самозапереченні й саморуйнуванні. Спонукальні мотиви цього самовираження і саморуйнування - бажання осягнути оптимальну масу життя в оптимальних формах. Я сам для себе хотів глибше осмислити активне своє звертання до поезії на п'ятому десятку років життя. Яка причина? Можливо, і в тому, що завжди любив поезію, що починав із віршів, що вряди-годи писав їх і пізніше. Можливо, і в тому, що твоє єство, міняючись, усе ж багато в чому консервативне, і ця його консервативність саме в тому, що поезія єства і поезія світу так і не вмерли для тебе. А ще, можливо, і в тому причина, що об'єктивно-реалістичні твори ("Мертва зона") і "умовно-фантастичні" ("Позичений чоловік" та "Парад планет") аж ніяк не давали виходу лірико-романтичній енергії, а вона (енергія) таки прагнула виходу. Проза - всесильна, але не в усьому. Проза може чимало опанувати в царині поезії, проте не все, проте є такі сфери емоцій, такі філософські можливості щось збагнути в собі, в природі, що до снаги лише поезії. "Диво-природа" опановується й прозою, але поезія дає тут цілком відмінні принципові вирішення. Проза зовсім не безпорадна перед "дивом природи"! Опанування природи за допомогою поезії - це начебто знову і самозаперечення, і саморуйнування, проте в ім'я будівництва: і своєї особистості, і своїх творів. - Як Ви ставитеся до понять "проблемна література", "література про село", "виробнича тема"? Якщо заперечуєте, то чи не надто абстрагуєте Ви характери героїв своїх новел і оповідань від соціального змісту реального їх життя? Чи не надто Ваші герої занурені у світ внутрішній, у світ власної душі, чи не надто вони рефлектують? Згадайте критиковану, до речі, різко і несправедливо, Вашу повість "Двоє на святі кохання". - До поняття "проблемна література" ставлюсь цілком прихильно, коли йдеться справді-таки про проблемну літературу. Себто в тому разі, коли письменник досліджує певну суспільну, виробничу, етичну проблему. Критика справедливо повинна вимагати від такого автора широти й глибини аналізу, вказувати на недогляди. Але кожен літературний твір розглядати через призму "проблемної літератури" - протиприродне, в нас часто намагаються через таку призму розглядати речі, в які авторами свідомо не закладались ті чи інші проблеми. Тоді автоматично клеяться і ярлики - "речі безпроблемні". Треба навчитись бачити мотиви, якими автор послуговувався при написанні того чи іншого твору, навчитись бачити його особисті наміри, його задум і оцінювати його працю через таку призму... Наприклад, у мене є давно вже написані цикли коротких лірико-поетичних оповідань "Осяяння" і "Наодинці з природою". Гріх звинувачувати мене в безпроблемності, коли вони - просто поезія в прозі. На мою думку, слід судити їх саме з цих позицій, а не з будь-яких інших. "Література про село" - ця класифікація, здається, найбільше утвердилася в останні десятиріччя. Дозволю запитати: у Тараса Шевченка і Лесі Українки - є література про село і література про місто? У Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника - так само? А в О. Пушкіна, Л. Толстого, Ф. Достоевського? По відношенню до них ці запитання виглядають мінімум курйозно. А от у нас тепер справді є "література про село" - і це звучить зовсім не курйозно. Чи не сталось це тому, що ми звужуємо як поняття села, так і поняття літературного героя з села? Ми схильні розглядати і село, і сільського героя у звуженому аспекті, а саме - в плані виробничому, в плані оголених соціальних зв'язків, а емоції людські неминуче прив'язуємо до цього виробничого плану, до плану оголених соціальних зв'язків. Очевидно, в цьому є природна закономірність і водночас - збіднене трактування людської особистості та обставин її буття, звідси й - "література про село". "Виробнича тема" - майже те саме, що й "проблемна література". Коли за мету ставиться вона, на здоров'я, та коли автор не береться за "виробничу тему" - не слід його осуджувати, при умові, звичайно, що його річ - мистецька. В оцінці такого твору слід неодмінно виходити з того, що він - явище мистецтва. Якщо ж написане не відповідає цим критеріям, чи кому потрібна та чи інша "виробнича тема" і навіть найактуальніша? Адже невдала річ - завжди компрометація літератури. В нас уже багато набралось таких компрометацій, і тут кількість, до якої ми прагнули й досі прагнемо, ніяк не переходить у якість. Я вважав і вважаю, що героїв відривати від соціального змісту їхнього життя не можна. Людина дуже конкретна у своєму бутті, й ігнорувати цю конкретику протипоказано для будь-кого. В різних письменників міра соціального змісту життя їхніх героїв (оця конкретика життя) не однакова, й цю обставину можна пояснювати по-різному. Можливо, мої герої і справді занурені у
Loading...

 
 

Цікаве