WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дмитро Павличко - Реферат

Дмитро Павличко - Реферат

душі чужою мовою, не здатен ні до чого світлого, доброго ("Лист до одного знайомого в справах філологічних"). До гнівної інвективи підноситься поет у вірші "Ти зрікся мови рідної".Осуджуючи ж подібного перекинчика, поет, як селянський син, передрікає йому таку покару, що є найстрашнішою для хлібороба: Тобі Твоя земля родити перестане, Зелена гілка в лузі на вербі Від доторку твого зів'яне! І немає тепер в нього "ні роду, ні народу", та й шани чужинців він теж не заслужив... Актуально звучать у збірці й антиміщанські мотиви, поет розмірковує над злетами й падіннями людського єства, підносить людську совість як основу існування ("Ти сам для себе слідчий і суддя...", "Як налетять рої дошкульних мух..."). Подальші збірки "Бистрина" (1959), "Днина" (1960), "Пальмова віть", "Жест Нерона" (1962) збагатили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його дальше зростання, а вибрані поезії "Пелюстка і лоза" (1964) дають можливість окреслити основні параметри його поетичного обдаровання. Павличко завжди в шуканнях, він черпає з багатющої спадщини попередників - особливо - І. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізь шкаралупу дрібнобуденного, вимушеного, філософська заглибленість у сутність вічних, загальнолюдських проблем. Подорожі по світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид - білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі. Треба відзначити його збірки "Гранослов" (1968) і "Таємниця твого обличчя" (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем. Так, в одній з кращих збірок "Гранослов" є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському - на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей - аж до імені поета - чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть - це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до "Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана..." Другий сонет - це зойк і біль самої історії України - "Не плачте, Ярославно, їде князь - Тепер його вже не беруться стріли". В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон. Йому призначено і далі йти, Через усі весілля наші й тризни, Через любові нашої мости... ...В майбутнє сонце нашої Вітчизни. Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма - Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них - у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті "Погляд у криницю" поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення: Я розумію світло. Це - душа, Любові й космосу глибини. Жертва. Блиск розуму. Благословення миру. Палання рук. Веселощі трави. Тобто - все суще на Землі, в Космосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність - і вже тим - життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, дух калини, заздрощі, злоба... Вони - чужі поетові. Та вони мусять існувати - як антитеза, як контраст, бо ж "Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити". І так вони йдуть у парі - світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. І тільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінити справжню вартість речей і справ. Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов'язані сонети "Коли умер кривавий Торквемада...", "Погляд у криницю", "Крила", "Нетерпеливість", "Міст" та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях - то недовгої відлиги, то стагнації, то жорстоких репресій, то облудної перебудови. Потрясаюче сильно звучить сонет "Голгофа", в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих - пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть - це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі й серця народного, не зрозумілим і чужим йому - для кого віддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає. Страшно не за себе - страшно за такий народ. Та ще страшніше, пише Павличко, як знімають ката з охрестя справедливої ганьби, Навколішки стають навкруг мерця І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне. Тут уже на перший план виходить ганьба народу, приспішників чи нікчем, які боялись навіть тіні мертвого ката, пригадаймо: "Здох тиран, але стоїть тюрма". Та ще більша ганьба, коли іменем мертвого ката чинилися нелюдські злочини - а його колишні підручні намагалися реанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі олжі видать чорне за біле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили: Одна Голгофа споконвік була: Розбійник і творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх. Та ми повинні бачити при світлі, Де вбитий бог, а де всесвітній хам, Що перед смертю розпинав народи. Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 рік. Йдеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року. Цікаво, що й тут продовжується філософське осмислення образів світла й пітьми, розпочате в "Погляді з криниці". Як і кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної лірики, де талант його розкрився на повну потужність. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки "Таємниця твого обличчя" (1974, 1979), з повним правом можна зіставити зі славнозвісним "Зів'ялим листям" І.Франка. Ліричний герой Павличкової збірки - то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте й
Loading...

 
 

Цікаве