WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Володимр Самійленко - Реферат

Володимр Самійленко - Реферат

й виплатило наше товариство. Книжки, звичайно, були сконфісковані. Роковини Шевченка були в нас завше днем, до якого ми дуже готувалися. Треба було в нейтральних і тому безпечних із боку поліційного, але прихильних до українства кругах знайти помешкання під вечірку, яке могло б умістити сотню або дві осіб, і це завдання блискуче виконував звичайно Ігнатович. Готувались реферати, хорові й солові співи, вірші. Ці роковини відвідував дехто з старших громадян, а Микола Віталійович Лисенко не відмовлявся диригувати хором або пригравав до співів. Часом пані Олена Пчілка читала на таких вечірках свої поезії. Роковини ці робили на молодь дуже велике враження і для широких кіл, які ще не щільно зв'язані були з українством, безперечно, мали агітаційне значення. Вечіркам нашим щастило і в тім, що їх ні разу за моїх часів не зловили жандарми. У 80-х роках київська "Стара громада" мала звичай посилати щороку двох-трьох молодих українців з студентських гуртків до Галичини, щоб вони бачили українське національне життя в вільніших конституційних умовах і, таким чином, докінчували своє національне виховання та загартовувалися в українській ідеї. Годиться тут коротенько розповісти про свою подорож до Галичини. Одержавши на цю подорож від "Старої громади" сто карбованців, якої суми тоді досить було на дорогу і прожиття в Галичині до двох місяців, я в 1887р., по закінченні лекцій у Київськім університеті, виїхав до Львова. Приїхавши до Львова на ніч і переночувавши "Под Тигрисем", я другого дня рано пішов шукати "Просвіту", бо мав листа до секретаря Скородинського. "Просвіта" містилася тоді, здається, на Вірменській вулиці. Скородинський був першим моїм чичероне по Львову, потім його змінили другі з львівської молоді, й я в короткім часі відвідав усе, що було мені цікаве, як закордонному українцеві: побував у редакціях, в університеті, в Народнім домі, в Академічнім братстві, побував у Ставропігії й у святого Юра. Перші мої враження зі Львова були гірші, ніж я сподівався. Я раніш не думав, що Львів має так мало український характер. Майже не чув я на вулиці української мови, так само майже не бачив українських написів. Зате потім, бачивши галицькі села, я побачив, що вони мають характер цілком український. Із місцевих діячів я завітав найперше до Івана Франка, з яким познайомився ще раніш - у Києві під час його приїзду; з дружиною його був знайомий, як вона була ще дівчиною. Поселившись на кілька тижнів у Львові, я часто бував у Франка; ходили ми з ним у ліс на суниці, хоч небагато їх назбирали, ходили в гості на хутір до Франтішка Ржегоржа, чеха, що дуже цікавився українцями й поміщував у "Свєтозорі" свої розвідки. В його ж я запізнав Людвіка Кубу, теж чеха, що спеціально студіював українську народну музику й видав українські пісні з українським і чеським текстом. Особа Франка особливо імпонувала мені своєю високою інтелігенцією й залізною енергією, що світилася з його очей, і разом із тим він був надзвичайно простий у поведінці з людьми; ця риса його вдачі дуже до його притягала, побачивши його разів зо два, здавалося, що вже віддавна з ним знайомий. Франко, як відомо, знав багато чужих мов. Цікаво, що, як і він мені розказував, - він терпіти не міг систематично студіювати граматику нової для нього мови: головними його підручниками була цікава книжка тією мовою і словар. Між іншим, цей щирий український патріот російською мовою володів далеко краще, ніж зложених докупи десять галицьких москвофілів, що не визнають рідної мови, а мають нібито "адин русский язык". Я потім бачив у редакції "Київської старини" одно оповідання Франка, що він сам переклав на російську мову, й там було дуже мало помилок проти російської мови. Він умів справді навчатися чужого, не цураючися свого, властиво, не цураючись, а ввесь вік працюючи невтомно на свойому рідному грунті. У Франка зустрічав я не раз Павлика... Не солодко жилося тоді Франкові, але Павлик бідував іще більше, а шкода; цей скромний а щирий народний робітник заслугував кращої долі... Приїхавши до Львова в той час, коли ще там провадилась наука (бо в Києві ферії починалися значно раніш), я мав намір одвідати лекції професора Омеляна Огоновського котрий викладав історію української літератури, але він тоді через хворобу не відвідував університету, й я з ним познайомився в його домі. Була то поверховна знайомість, що не справила на мене особливо враження, хіба тільки те, що мені, як гостеві з обез'язиченої України, було й надто дивно і приємно бачити своїми очима людину, що має змогу викладати науку в вищій школі (incredibile dictu! (Неймовірно! (франц.). - Ред.)) українською мовою. Тоді ж я вперше познайомився з Олександром Барвінським, з котрим заприязнився потім ближче з нагоди спільної праці в видаваній у 90-х роках XIX в. "Правді". Тут же мушу зазначити, що хоч у свій час багато робилося закидів проти діяльності й політики Барвінського як публіциста й посла до Ради державної треба признати, що власне діяльності Барвінського завдячує Галичина багато здобутків на полі рідної культури. З молодіжі тодішньої найближче познайомився з Кирилом Трильовським, котрий закликав мене гостювати до себе в село коло Снятина, де його батько був парохом. Живучи у Трильовського, я разом із ним одвідував інтелігенцію в поблизьких селах, переважно попів, і міг бачити, наскільки ті різняться від наших українських, бо й більш освічені, й живуть культурнішим життям, і являються ватажками народу, ведучи його національним шляхом. Правда, знав я й тоді, що є між ними чимало москвофілів, але знав теж, що ні один із них не наважиться (та й не зуміє) виголосити проповідь російською мовою; а в нашій Наддніпрянщині навіть ті, що є, нечисленні попи-українці мусять проповідувати тільки по-російськи, бо інакше не дозволено. Та й яка, справді, небезпека для маси народної від москвофільства може бути там, де не може бути й мови про примусове обмосковлення з боку держави, а своє рідне не заборонене. Отже, можна було сказати, що москвофільство зістанеться забавкою частини інтелігенції, а народ піде своїм шляхом разом із другою її частиною. Але москвофільство, як партія, було тоді ще досить численне, навіть серед молодіжі. Мені казали, що число членів "Академічного братства" до числа членів москвофільського "Акаде-мического кружка" відносилось, як 1 : 3. Виходило, отже, що ціла третина студентів була москвофільська. Тодішня українська академічна молодь галицька влаштовувала щороку так звані мандрівки про краю; гурток молодіжі, в який входив хор співаків і кілька добрих ораторів, переїздив по заздалегідь оповіщеному в часописах маршруту якусь частину Галичини або Буковини: в одному селі відкривали врочисто читальню, у другому співали службу божу в церкві, у третьому владжували народну забаву. Всюди при нагоді з боку мандрівників виступали оратори. Мандрівки офіціально мали метою пізнання народу й розбудження в народові
Loading...

 
 

Цікаве