WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Васил Симоненко - Реферат

Васил Симоненко - Реферат

неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанинського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсинуацій, злісних наклепів. Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії. З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964), збірку новел "Вино з троянд" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей. Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року. Олекса МУСІЄНКО Українське слово. - Т. 3. - К., 1994. ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 - 1963) Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп'яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла... "Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце", - це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією "вхопилася" за проголошені на XXII з'їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... Хотів і далі, як його перехожий, "натхненно і мудро творить ходу", не боявся спіткнутися і почути докори: "Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять...", волів дивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень. "Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції", - писав він 6 липня 1963 року. На Україні починався сумнозвісний період "загвинчування гайок" у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою "націоналізм". Як було захистити слово правди, болю, страждання і надії на свій народ від цього безжального присуду? Не було і нема до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридично реальні права свободи творчості, свободи думки. Інакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп, то як злісна вигадка, то як паплюження соціалістичної системи, наших ідеалів. На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття. Це ж ті благословенні часи, коли відбудеться XXII з'їзд партії, легендарно злетить у космос Юрій Гагарін, коли з'являться друком романи "Людина і зброя" О. Гончара, "Правда і кривда" М. Стельмаха, коли "Літературна Україна" друкуватиме на цілі сторінки незвичайні поезії "шестидесятників", коли з першими збірками прийдуть до читача Василь Симоненко ("Тиша і грім"), Микола Вінграновський ("Атомні прелюди"), Іван Драч ("Соняшник"), коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм "Тіні забутих предків", коли М. Лукаш і Г. Кочур жадібно і поспішно, іноді з авантюрною безоглядністю, відкриватимуть для українського читача сторінки світової поезії, а Іван Дзюба своєю експресивною друкованою і усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неофітів. Та вже 3 вересня 1963 року сумно, з гіркою іронією В. Симоненко занотує: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані у "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" і "Вітчизни". Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу. Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців до смерті Василя Симоненка. Та він творить - з'являється "Казка про Дурила", написана, як він сам визнає в щоденнику, "одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її почитати". "Нікому почитати". Гірко, болісно за поета. Було кому почитати - народ знав уже і любив чесного поета, та не було кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета "Молода гвардія" здійснить публікацію "Казки про Дурила". Чи не до отих безбатченків - безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх у пристосуванстві деяких земляків своїх - звертався поет із пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом відшукати свою вітчизну, утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження - думок, надій, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив вуха, роззявив рота - і повірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту: Ми пронесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот! Та не давала спокою наївному Дурилі думка, чому в них ноги в крові, чому та річка, через яку пролягла дорога до щастя, із крові і людських сліз, і чия ж кров у тій неглибокій річці? - Чия? А відомо чия - тих людей, Що підло не визнали наших ідей... Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу Кого задавили, кого зарубали. Старшини Раю у "Казці про Дурила" натхненно співають про мудрість витвореного ними Раю з подачі ідола - засновника Раю. "А це що за ідол?" - питається у старшин допитливий і спостережливий Дурило. - Це той, хто закон наймудріший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вічі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі, - читай заповіта його на граніті. Не треба докладати якихось особливих зусиль для розшифрування образу ідола - цього зловісного символу, майже архетипа. 19 вересня 1962 року Василь Симоненко записує: "Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота,він запитав мене: - Тату, хто це? - Сталін. Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує: - А чого він туди виліз? Справді, Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз - через віроломство,
Loading...

 
 

Цікаве