WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі - Реферат

Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі - Реферат

виявити волю нації, то це ліпше, ніж коли нидіє цілий мозок нації у рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя" (С. 168 ) Цей пасаж могли би, наприклад, взяти собі за епіграф автори того номеру львівського журналу "Ї", який повністю присвячений проблемам автономізації й федералізації Галичини, створення окремої Галицької республіки. З того ж принципу, на думку Донцова, "випливає недопустимість жертвувати політичною незалежністю задля осягнення економічних вигод для країни, бо втративши власну політичну волю, нарід не довго користатиме позірними економічними вигодами, стаючи скоро рабом переможця." ( 169 ). Це твердження мали б закарбувати у своїх мозках ті з наших політиків, які віддають сьогодні наші стратегічні об'єкти Росії і визнають стосунки з нею пріоритетними в економіці.
Третьою засадою внутрішньої політики Донцов називає "традиціоналізм або окциденталізацію цілого нашого внутрішнього життя". "...два факти ніхто не посміє заперечити: що першим етапом або передумовою політичної сепарації від Росії є культурна сепарація та що тільки так довго могли ми опиратися російським впливам, як довго непорушно стояли засвоєні нашим народом традиції германо-латинської культури. Це вона привнесла в нас індивідуалістичну психіку, її активність, котрі, діючи як в одиницях, так і в групах, дозволили ставити чоло російським впливам. Литовський Статут, Магдебурзьке Право, незалежна від світської влади церква(латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея лицарства, що лежала в їх основі, також чисто європейська), становий конституціалізм, зрештою, приватна власність - усе це були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московському принципі приказу, тільки на англійсько-європейському - самоуправи (Selfgovernment) Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях - активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці. ...Ця активістична психологія помогла Україні стати заслоною побідному ходові російського деспотизму в його політичній, релігійній та соціальній експансії. Те, що було перепоною цій експансії тоді, лишилося нею й досі. Коли інституції, що витворювали цю психіку, зникли, "московилися" або, що було те ж саме, "православилися", нація стала наближатися до тої медузуватої маси, якою була і є маса російського народу." (С.167 - 168) Сьогодні, на дванадцятому році Незалежності, можна констатувати, що в такому медузуватому стані наша нація продовжує існувати і він поглиблюється. Найбільш прикро, що ті зародки патріотичних громадсько-політичних об'єднань, товариств, спілок у суспільному житті, незалежних від світської влади церков УАПЦ і УГКЦ, церковних братств, які з'явились на початку 90-х років, сьогодні перебувають або в стані клінічної смерті або імітують власне життя. І це тому, що не де-юре, але, де-факто Україна поглинається Росією і перетравлюється в її стратегічних планах стосовно поки іманентної, економічно-політичної експансії на Захід.
З позицій національного ідеалу, сформульованого і обґрунтованого у перших чотирьох розділах роботи, Донцов у наступних двох розділах, п'ятому і шостому, провадить аналіз соціальних сил, задіяних у революційних подіях, і дає нищівну, але, на мій погляд, цілком справедливу оцінку українській політичній еліті 10 - 20-х років, як у світоглядовому, так і в поведінковому планах. У VII розділі Донцов зазначає ті здорові елементи нації, які могли би бути підвалинами патріотизму та засадами ідеалу державності, політичної самостійності в умовах поразки національної революції й продовження боротьби за його здійснення в нових умовах.
Отже, в будівництві української держави від 1917 р. брали участь, як зазначає Донцов, такі сили: "селянська маса, національна інтелігенція різних класів і український Ульстер, тобто національні меншини."
Селянство Донцов називає головним організаційним фактором революції попри всю його непідготовленість до державного будівництва. Він визначає риси, які характеризували селянство тих часів: "Глибока свідомість своїх інтересів, великий політичний інстинкт, бистра орієнтація, незламна впертість у переслідуванні цілей, організаційний сприт, змисл порядку, повна байдужість до пацифізмів, антимілітаризмів та інших "ізмів", аристократична відраза до всяких форм охлократії, насильно накидуваних їй інтелігенцією, - ось були прикмети нашого селянства." (С. 172 ) Революцію 1917 року на Україні Донцов називає селянсько-буржуазною і виводить її причини з незавершеності реформи, проведеної у 1863 р. Олександром ІІ, яка при формальному звільненні селянства не давала можливості селянам вести господарство. Отже, за остаточне скасування панщини українські селяни почали змагатися ще за три роки перед першою російською революцією (повстання на Харківщині та Полтавщині) і революція 1917 року сприймалася ними як завершальний етап. "Проти совєтського режиму, проти диктатури люмпен-пролетаріату селянин, який має прибутки з приватної власності, звісно, є контрреволюціонером (див.: С. 173 - 174) І тому не допустити "новий організаторський клас", який тоді складав більшість українського люду, до панування, - таке завдання поставила собі нова червона бюрократія, "розвиваючи демагогічний прапор боротьби "з кулаками й куркулями", мобілізуючи сільських "паливодів і горлорізів", збираючи під свій стяг під терміном "дєрєвєнской бедноти" злодіїв, конокрадів та інші знищені екзистенції, цих, як гадали Бакунін і Ленін, переконаних прихильників соціалізму." (С.174) Із цього зрозумілою стає продумана сталінська політика, спрямована на фізичне винищення українського селянства як носія ідеї приватної власності у тридцятих роках, оскільки переробити ідеологічно українську сільську індивідуалістичну вдачу було неможливо. Але такого розвитку подій можна було б уникнути, якби наш "організаційний клас" було кому за собою вести. "...Напевне на фундаменті українського селянства можна було б вибудувати міцний будинок власної державности, коли б цей нарід не був народом без голови. Він її не мав, бо всупереч до своєї назви інтелігенція цією головою не була." (С. 180) Донцов озвучує дивний парадокс, актуальний і сьогодні, причина якого, на жаль, досі не визначена. Ідеться, як пише Донцов, про "дивну диспропорцію між генієм української раси, між глибокою мудрістю селянина з його вродженою шляхетністю, розвиненим чуттям дистинкції, між цілим підсвідомим життям нації - та верствою, що її репрезентувала назовні, - інтелігенцією. Між генієм країни та її інтелектом." (С. 181) Коли порівнюєш донцовську характеристику української інтелігенції початку ХХ ст. з репрезентантами українського патріотичного дискурсу сьогодні, складається враження, що час не змінюється і при портфелях знаходяться одні і ті ж калічні, інтелектуально
Loading...

 
 

Цікаве